загрузка...

Шпаргалки » Всесвітня історія

Всесвітня історія

Повний текст роботи з малюнками та таблицями доступний при скачуванні. Скачати
Дата введення: 2012-03-10       27 ст.

1. Предмет та завдання курсу „Всесвітня історія". Джерела вивчення та історіографія.

2. Головні підсумки 1-ої світової війни.

3. Версальська система мирних договорів /1919-1920рр.А Паризька мирна конференція. Утворення Ліги Націй і її перші кроки.

4. Європа в 1922-1929рр. Камська і Генуезька конференції. Рапальський договір. План Дауеса. План Юнга.

5. Проблеми світу за межами Європи в І921-1929рр. Вашингтонська конференція.

6. Перші невдачі колективної безпеки 1923-1933рр. Встановлення фашистських режимів в Італії, Португалії, Німеччині. Іспанії.

7. Періодизація та особливості розвитку народів країн Африки.

8. Африканські країни в епоху пробудження визвольного руху під час 1-ої світової війни та світової економічної кризи.

9.Значення просвітницьких та антиколоніальних організацій в першій половині XX ст. та Африканському континенті.

10. Місце Австралії в системі всесвітньої історії XX ст. Періоди в історії Австралійського Союзу.

11. Політичний розвиток Австралії на поч.ХХ ст. Австралійський Союз в роки 1-ої світової війни.

12. Зовнішньополітична експансія СІНА на поч. XX ст. Доктрини „Монро", „Хея".

13. Політика нейтралітету СІМА в роки 1-ої світової війни та вступ Сполучених Штатів у війну. Доктрина В.Вільсона та її наслідки для післявоєнною розвитку світу.

14. „План Дауеса" та „План Юнга" про відновлення військового потенціалу Німеччини.

15. Світова економічна криза 1929-1933рр. „Новий курс" Ф.Рузвельта та його значення для формування антикризової програми України.

16. Японія у 2-ій пол.XІX - на поч. XX ст. Революція 1868р. Введення Конституції 1889р. Японо-Китайська війна 1894-1895рр.

17. Економічний розвиток Японії у І900-1939рр. Експансіоністська зовнішня політика. Загарбання Кореї та Китаю.

18. Особливості міжнародних відносин напередодні 1-ої світової війни. Балканські війни 1912-1913 рр. Протистояння Антанти та Четверного блоку.

19. Індія на межі ХІХ-ХХст. Економічне закабалення країни імперіалістичними державами. Народне повстання 1900р. Утворення „Союзу ліги Китаю". Революція 1911-1913рр. Утворення гоміндан.

20. Завершення поділу Азії. Участь країн азіатського континенту у 1-ій світовій війні.

21. Арабські країни азіатського континенту між 1-ою та ІІ-ю світовими війнами.

22. Суспільно-політичне та економічне життя країн Латинської Америки в 1900-1917рр. Посилення проникнення іноземного капіталу в латиноамериканських державах.

23. Економічне становище та суспільно-політичні рухи в країнах Латинської Америки в 1918-1940рр. Зовнішня політика країн континенту.

24. Країни Передньої та Центральної Азії між світовими війнами /Туреччина, Іран, Афганістан/.

25. Боротьба народів Індії за незалежність /1919-1942рр./. Ганді.

26. Австрійський Союз напередодні 1-ої світової війни.

27. Національно-визвольний рух в Китаї у 1918-1923рр. Створення єдиного фронту, Північний похід. Китай у 1927-1937рр. Громадянська війна.

28. Загострення внутрішньополітичного становища США в 50-ті роки /закон Тафта-Харлі, Маккартизм/.

29. Крах колоніальної системи в країнах Африки після ІІ-ої світової війни.

3

0. Австралія між двома світовими війнами та в роки ІІ-ої світової війни.

31. Участь країн Азії у ІІ-й світовій війні. Політичні партії та їх роль в процесі б-би за незалежність в країнах Африканського континенту.

32. Особливості економічного та внутрішньополітичного життя Австралії в 1945-1955рр.

Список використаної літератури.


1. Предмет та завдання курсу „Всесвітня історія". Джерела вивчення та історіографія

Історіографія всесвітньої історії. Перша половина XX ст. поділяється на такі періоди:

1) Період початку століття (1901—1913 pp.).

Суттю його було загострення протиріч між провідними державами, світу і визрівання Першої світової війни.

2) Період Першої світової війни (1914—1918 pp.).

Війна тривала чотири роки й завдала незчисленних страждань народам світу. За різними оцінками, у цей період загинуло близько 9 млн військових і 10 млн мирних жителів. Матеріальні втрати сягають 180,5 млрд доларів. Було зруйновано тисячі міст і сіл, десятки тисяч житлових будинків, промислових,та сільськогосподарських підприємств, мостів, шляхів, залізниць. Постраждали безцінні пам'ятки культури.

3) Період повоєнної нестабільності (1919—1923 pp.).

Цей період характеризується змінами в розстановці сил у світі. Революція в Росії, про справжній зміст якої ще не знали, на деякий час виключила її з ряду великих держав. Німецька, Австро-Угорська та Османська імперії, що зазнали поразки у війні, припинили існування. Позиції Великої Британії та Франції, держав-переможниць, виявилися послабленими, якщо зважити на дедалі більший вплив США, підсилення Японії та початок зростання антиколоніальних настроїв.

У міжнародних відносинах панували нестабільність і невизначеність, однак Паризька та Вашингтонська конференції схилили шальки терезів на користь США, Великої Британії та Франції у повоєнному устрої світу.

4) Період економічної стабілізації (1924—1928 pp.).

Після хаосу та безладдя, спричинених Першою світовою війною та революційним рухом, країни світу починаючи з 1924 р. входять у стан стабілізації. Характерними ознаками періоду 1924—1929 pp. були спад революційного руху, піднесення економіки, послаблення зовнішньополітичних протиріч, їхня стабілізація на основі Версальсько-Вашингтонської системи та низки інших міжнародних угод.

5) Період великої депресії (1929—1933 рр.)

Короткий період відносної економічної стабільності та добробуту змінився 1929 р. кризою. Сама по собі криза не була чимось незвичайним, вони виникали в середньому кожні 10 років. Однак криза, що почалася 1929 p., виявилась великою мірою винятковою. Насамперед — за глибиною. Промислове виробництво не просто скоротилося, його було буквально відкинуто до рівня початку сторіччя. Таке значне скорочення виробництва призвело до такого ж значного безробіття: кількість безробітних лише у країнах Заходу становила майже 30 млн чол., тобто 1/5—1/3 робочої сили.

Другою особливістю кризи був її масштаб — вона тала глобальною. Єдиною країною, що уникла удару, був СРСР, де саме у ці роки почалася реалізація першого п'ятирічного плану. Третьою особливістю кризи була її тривалість. Вона розпочалася 1929 р. і тривала до 1933 р.

6) Період назрівання Другої світової війни (1933—1939 рр)

Налякані розмахом кризи правлячі кола західних країн вдалися до засобів державного регулювання економіки. Ці роки відзначалися розвитком фашистських тенденцій у багатьох країнах, що було прямим наслідком війни, криз, загострення соціальних проблем. Прихід нацистської партії до влади в Німеччині у січні 1933 р. став потужним стимулом до активізації фашистських рухів в інших державах.

У другій половині 30-х років на світовій політичній арені виникло нове явище — у Франції, Іспанії, Чилі до влади прийшли уряди Народних фронтів, що представляли ліві політичні партії.

Цей період визначався створенням блоку агресивних держав — Німеччини, Італії та Японії, з одного боку, а з іншого — безплідними спробами створити систему колективної безпеки для запобігання світовій війні.

Натомість, СРСР, прагнучи підпорядкувати своєму впливові Східну Європу й запобігти нападові Німеччини, 1939 р. пішов на укладення безпрецедентних договорів з нацистською державою, що прискорило розв'язання Другої світової війни.

2. Головні підсумки 1-ої світової війни

Перша світова війна мала значні політичні, економічні та соціальні наслідки. Вона змінила співвідношення сил на світовій арені. Поразка у війні на певний період відсунула Німеччину від активної ролі у світовій та європейській політиці. Значно були послаблені Великобританія та Франція. Виграли від війни США, що фактично перетворилися в економічний і фінансовій центр капіталістичного світу. Зріс і їхній політичний вплив.

В результаті війни та соціальних революцій з політичної карти світу зникли імперії: Російська, Німецька, Австро-Угорська та Османська. Виникли нові держави — Австрія, Угорщина, Чехословаччина та Королівство сербів, хорватів і словенців на колишніх землях Австро-Угорщини, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія вийшли із складу Росії і стали незалежними державами. Після 125 років поневолення завоювала державну самостійність Польща.

Неймовірні труднощі, що лягли на населення воюючих країн у період війни та в перші післявоєнні роки, породжували масове невдоволення. І якщо в роки війни воно тамувалося патріотичними настроями, то після неї наступило спочатку розчарування, а в подальшому — наростання масових рухів проти тих політичних сил, які втягли держави у війну. Вимоги змін — більшої рівності, справедливості, демократії — проявлялися скрізь. Однак були і відмінності. В тих країнах, що залишалися нейтральними, тягар війни був незмірно меншим, відповідно меншим було і невдоволення. Навпаки, в країнах Четвертного союзу, які пережили блокаду і зазнали поразки, падіння життєвого рівня населення досягло такої риски, коли воно вилилося у революції. Прагнення до змін реалізувалося у двох основних варіантах післявоєнного розвитку. Перший — це докорінна, насильницька зміна існуючої системи шляхом революції. Другий ~ поступове оновлення її шляхом реформ.

У ході і після Першої світової війни революції відбулися у Росії Фінляндії, Німеччині, Австрії та Угорщини. В процесі революцій домінувало прагнення створити демократичні республіки із більш справедливим соціальним ладом. Але в деяких країнах — Угорщині, Німеччині, Болгарії — під впливом Жовтневої революції в Росії були спроби соціалістичних революцій і встановлення диктатур пролетаріату у формі Радянської влади, які врешті-решт зазнали поразки.

В інших країнах Європи і Північної Америки революцій не відбулося. Зміни в них стали результатом реформ і ненасильницьких перетворень. Період післявоєнної нестабільності охоплює 1918-1923 pp. Своєї вищої точки рух за зміни в суспільстві досяг у 1919-1920 pp. Після цього починається спад. Він був неминучим, адже в ході боротьби багато що було досягнуто: підвищена заробітна плата, введено 8-го-динний робочий день, визнані права профспілок, поширено виборче право, створювалася система соціального страхування та ін. Слід зазначити, що більшість країн цієї групи — держави з стабільними традиціями політичних свобод, що створювати можливість для узгодження інтересів різних груп населення (США, Великобританія, Франція, скандинавські країни та ін.).

3. Версальська система мирних договорів /1919-1920рр.А Паризька мирна конференція. Утворення Ліги Націй і її перші кроки.

Після закінчення Першої світової війни (1914-1918 рр.) найбільші країни-переможниці (Англія, Франція і США) вирішили провести мирну конференцію, щоб на рівні міжнародних договорів закріпити результати військової перемоги. Місцем її проведення був обраний Париж. Обговорення проектів мирних договорів виявили всі протиріччя між основними учасниками переговорів. Кожна сторона намагалась використати конференцію з користю для себе.

Перша світова війна дуже вплинула на становище і роль США у світі. У ході війни зросла економічна сила цієї країни. Із боржника вона перетворилась на кредитора. Основною метою США було посилення впливу на європейські держави-переможниці.

Велика Британія ставила собі за мету ліквідувати німецький флот і здобути панівне становище на морі. Своєї мети вона досягла ще до початку конференції. Також їй вдалося встановити свій контроль над частиною Османської імперії. Тому англійська делегація в Парижі хотіла закріпити вже досягнуте, хоча була дуже занепокоєна зростанням американського флоту.

Найбільше в Першій світовій війні постраждала Франція. На її території велися бойові дії, вона стала боржником за час війни. Через те в країні було дуже популярне гасло «Німці за все заплатять». Французька делегація ставила за мету послабити Німеччину. Вона хотіла повернути собі Ельзас і Лотарингію. Були в неї і далекоглядні плани: не допустити об'єднання Німеччини й Австрії та створити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн. А ще Франція хотіла загарбати частину османської спадщини.

Англія і Франція виступили спільно проти спроб американського президента В. Вільсона запобігти переділу світу. Підготовка мирної конференції засвідчила нове співвідношення сил на міжнародній арені.

У роботі конференції, яка розпочалася 18 січня 1919 p., взяли участь 32 країни, що підтримували Антанту. До конференції були допущені також новостворені держави: Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенів. Народам цих країн переможці дарували незалежність з метою створення «санітарного кордону» між східними кордонами Німеччини та більшовицькою Росією. Переможені країни та радянський уряд на конференцію запрошені не були. їх представникам лише на заключному етапі конференції були вручені тексти договорів.

Засідання відбувались при зачинених дверях. Малі країни на засідання не допускались. Паризька мирна конференція тривала з перервами від 18 січня 1919 р. до кінця січня 1920 р. У результаті її роботи були підготовлені мирні договори з переможеними країнами. Держави-переможниці не запросили на конференцію делегації УНР, ЗУНР, Білорусії, Грузії та ін., які представляли інтереси країн, проголошених на теренах колишньої Російської імперії.

На конференції точилась гостра боротьба з приводу розподілу територій. Італія, яку схилили взяти участь у війні на боці Антанти і обіцяли передати їй Південний Тіроль, усе східне узбережжя Адріатичного моря і частину Малої Азії, тепер вимагала цих територій. Але країни-переможниці на конференції дуже низько оцінили внесок Італії у перемогу і ці території віддали Сербії. Румунія взяла активну участь у придушенні Угорської революції. За це їй були передано Трансільванію, Буковину, Банат з австро-угорської спадщини.

Багато суперечок виникло щодо Німеччини, ЇЇ розчленування, репарацій тощо. Особливо у цих заходах були зацікавлені Велика Британія, Франція та Японія.

У квітні 1919 р. текст мирного договору з Німеччиною нарешті був складений. До нього увійшло 440 статей та один протокол. Це був головний документ післявоєнного мирного врегулювання. Німецька делегація була викликана до Парижу для його вручення. Німці намагалися внести хоч деякі зміни, але марно. 28 червня 1919 р. у Версалі було підписано цей мирний договір.

За наполяганням В. Вільсона, у текст договору було внесено статут Ліги Націй. Це стало головною причиною, чому сенат США не ратифікував Версальський договір. Адже США не вступили до Ліги Націй. Китай також відмовився підписати договір, бо одну з його провінцій було передано Японії.

За умовами договору, Франції поверталися її землі — Ельзас і Лотарингія, вугільні шахти Саару, хоч уся територія і підлягала протягом 15 років управлінню Лігою Націй. На 15 років окупаційні війська Антанти зайняли лівий берег Рейну та здійснювали демілітаризацію 50-кілометрової ділянки на правому березі Рейну. Польща отримала Познань, частину верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини так званий «польський коридор», що відкривав Польщі вихід до Балтійського моря. Мемель (Клайпеда) переходив під управління держав-переможниць (з 1923 р. належить Литві), Данциг (Гданськ) був проголошений «вільним містом» і залишався під захистом Ліги Націй. Бельгія після плебісциту отримала округи Ейпен, Мальмеді та Морене. Данія заволоділа північною частиною Шлезвігу. Підсумок розчленування Німеччини був таким: вона втратила сьому частину своєї території, на якій мешкала одна двадцята її населення.

Німеччина повністю втратила всі колонії, їй заборонялось мати армію більше, ніж 100 тис. осіб, військово-повітряний і підводний флот, була скасована загальна військова повинність та ліквідовано генеральний штаб. Німеччина була зобов'язана сплатити репарації в сумі 132 млрд золотих марок. З цієї суми Франція мала отримати 52%, Велика Британія — 22%, Італія — 10%. Щоб забезпечити гарантії виконання договору, союзницькі війська мали окупувати територію на захід від Рейну терміном від 5 до 15 років.

Німеччина визнала незалежність усіх територій, які належали Російській імперії до серпня 1914 р. Вона відмовлялася від Брест-Литовського та інших договорів, що були підписані з радянським урядом, та визнавала всі договори, які союзні держави підписали з державами, що утворилися на території колишньої Російської імперії.

Паризька мирна конференція дала згоду на анексію Закарпатської України Чехословаччиною, Північної Буковини та Бессарабії— Румунією. Щодо Польщі було запропоновано обмежити її територію землями, населеними поляками («лінією Керзона»). Однак Польща захопила Східну Галичину й Західну Волинь, і великі держави це загарбання санкціонували.

Версальський"мирний договір визначив післявоєнну розстановку сил у світі. Переможені нації залишились ображеними і мріяли про зміни і реванш.

Разом з тим держави-переможниці мали підписати мирні договори з союзниками Німеччини. Наприкінці Першої світової війни розпалася Австро-Угорська імперія. На її території були утворені такі держави: Польща, Королівство сербів, хорватів і словенів, Чехословаччина, Австрія та Угорщина. Ці події потрібно було юридично обґрунтувати на основі міжнародно-правових норм.

Версальський та інші мирні договори закріпили успіх переможців, але не встановили справедливого і стабільного устрою у Європі. Тому пророчими виявились слова французького маршала Фоша: «Насправді це не мир, а перемир'я на двадцять років».

4. Європа в 1922-1929рр. Камська і Генуезька конференції. Рапальський договір. План Дауеса. План Юнга

Генуезька конференція проходила з 10 квітні по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29 держав. Це була перша найбільш представницька міжнародна конференція, де приймали участь країни Четверного союзу та Росія. Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв’язків та проблема повернення російських боргів.

На початку і в середині 20-х років Версальський договір перестав спрацьовувати. Одною із причин було те, що Німеччина повільними темпами відновлювала свій економічний потенціал. Оскільки слабка Німеччина як партнер для країн Європи була невигідна, тому йшов пошук шляхів відновлення німецької економіки. Ці пошуки призвели до виникнення "плану Дауеса", розробленою спеціальною комісією в 1924 році (план названий за ім'ям голови цієї комісії директора одного із Чиказьких банків). Суть його була в послабленні економічного тиску на Німеччину через перегляд Версальського договору. План було підписано на Лондонській конференції країн-переможниць в І світовій війні (24 вересня 1924 року). За планом Дауеса передбачався такий механізм активізації відновлення німецької економіки:

- країни-переможниці надають Німеччині позики і кредити. Левова доля таких позик і кредитів надавалася США;

- Німеччина відбудовує економіку і фінансову систему;

- на цій основі виникає можливість послідовно сплачувати репарації Великобританії та Франції;

- за рахунок німецьких репараційних платежів Великобританія і Франція повертають воєнні борги США.

Ще одна цікава деталь: згідно з планом Дауеса основна маса експорту німецької промислової продукції спрямовувалася в Радянський Союз. За цією вимогою західні країни оберігали міжнародні ринки, які були традиційними для Великобританії і Франції, від проникнення на них німецьких товарів.

План Дауеса діяв до 1929 року. Німеччина одержала кредитів і позик на суму понад 27 млрд. золотих марок і встигла виплатити у вигляді репараційних платежів Великобританії і Франції близько 10 млрд. золотих марок.

В червні 1929 року план Дауеса був замінений на план Юнга, але депресія 1929-1933 років не дала можливості його реалізувати.

Підписання Рапальського договору відбулося під час Генуезької конференції 16 квітня 1922 року. Це договір між радянською Росією та Німеччиною, який передбачав відновлення дипломатичних і консульських відносин між обома країнами, що було ударом по ізоляції радянської Росії й Німеччини. Обидві держави взаємно відмовилися відшкодувати воєнні витрати (Німеччина відмовилася від Брестського миру, Росія — від німецьких репарацій). Договір передбачав розвиток взаємовигідної торгівлі між обома державами на основі принципу найбільшого сприяння.

Рапальський договір мав велике значення. Це було перше юридичне визнання радянської Росії. Обидві країни були життєво заінтересовані в такому договорі. Вже наприкінці 1922 року значно поліпшилася торгівля між цими двома країнами.

Договір вніс суттєві зміни в міжнародну політичну ситуацію і сприяв розвиткові взаємовигідного співробітництва Росії й Німеччини не тільки в економічній, політичній та культурній галузях, але навіть у військовій. Було проведено ряд таємних переговорів щодо військового співробітництва. В Росії почали діяти німецькі військові навчальні центри та почалося будівництво змішаних радянсько-німецьких оборонних підприємств.

Таємне військове співробітництво між радянською державою й Німеччиною не було чимось незвичайним у практиці міжнародних відносин. У ті роки таємне військово-технічне співробітництво з Німеччиною здійснювали США, Японія, Італія та деякі інші країни.

На останок необхідно відмітити, що Рапалльський договір зіграв не на користь країн Антанти, так як вони мали намір використати Німеччину проти радянської держави.

5. Проблеми світу за межами Європи в І921-1929рр. Вашингтонська конференція

Для розгляду далекосхідних питань у листопаді 1921 - лютому 1922 рр. була скликана Вашингтонська конференція 9-ти держав - США, Великобританії, Японії, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії, Китаю. Найактивніший учасник конференції - США, які намагалися встановити контроль над Азійсько-Тихоокеанським регіоном. Офіційна мета конференції - обмеження морських озброєнь і вирішення проблеми Далекого Сходу й Тихоокеанського регіону. В основному її рішення були спрямовані на обмеження програми Франції по збільшенню свого флоту і зменшенню впливу Японії, яка втрачала свої позиції в Китаї. США вимагали припинити в усіх країнах будівництво великих військових кораблів.

13 грудня 1921 р. підписано договір «чотирьох держав» - США, Британії, Франції та Японії, який, в цілому, був договором про ненапад у зоні Тихого океану. Він скасував англо-японський договір 1902 року. Країни, що підписали договір, домовилися «поважати всі права стосовно їх острівних володінь... у зоні Тихого океану». США надавалася можливість «придбання» островів у регіоні.

6 лютого 1922 р. підписано договір про обмеження морських озброєнь (договір «п'яти держав») між США, Британією, Францією, Японією та Італією строком на 15 років. У ньому визначалася кількість лінкорів, що їх могли мати держави-учасниці, у такій пропорції: по 5 для США і Англії, 3 - для Японії, по 1,75 - для Франції та Італії. Було вирішено заморозити будівництво лінкорів на 10 років. Обмежень на інші класи кораблів не встановили. Японії, Англії і США не дозволялося укріплювати свої бази на островах. Від цього виграла Японія, яка щойно закінчила будівництво нової бази на о. Бонін.

Одним з найскладніших на конференції вважалося питання Китаю. 6 лютого 1922 р. підписано договір «дев'яти держав», у якому йшлося про дотримання суверенітету, незалежності та територіальної цілісності Китаю і дотримання принципу «відкритих дверей», тобто «рівних можливостей, що відкриваються у Китаї для торгівлі і промисловості всіх націй». Фактично, це давало перевагу США в Китаї, оскільки до цього останній був поділений на сфери впливу тільки Франції, Англії та Японії. Держави-учасниці обіцяли не використовувати ситуацію, що склалася в Китаї, з метою здобуття переваг для себе. На той час у Китаї існували 2 уряди: у Пекіні -монархічний, у Кантоні - республіканський на чолі з Сунь Ятсеном, які ворогували між собою. Іноземні громадяни мали право екстериторіальності - тобто у разі порушення ними китайських законів вони не підлягали юрисдикції Китаю.

Вашингтонська конференція зафіксувала нове співвідношення сил на Далекому Сході на користь США, Британії і Франції.

6. Перші невдачі колективної безпеки 1923-1933рр. Встановлення фашистських режимів в Італії, Португалії, Німеччині. Іспанії

Дії агресивних держав продемонстрували, що Ліга Націй - ненадійний інструмент миру. У ці роки в ній відбувається перегрупування сил. У березні Японія та у жовтні 1933 р. Німеччина вийшли з Ліги. У вересні 1934 р. до неї вступив Радянський Союз. Отже, проблема європейської безпеки охопила значно більші географічні регіони. Вона й раніше розглядалася з огляду на взаємовідносини західноєвропейських держав (Локарнські угоди, Рейнський гарантійний пакт). З вступом СРСР до Ліги націй його можна було розглядати як нову силу у системі колективної безпеки.

В результаті переговорів між СРСР та Францією у 1934 р. було розроблено проект так званого Східного пакту, до якого мали увійти Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Польща, Литва, Естонія, Фінляндія. Франція обіцяла приєднатися до пакту в ролі гаранта, а СРСР пропонував як гарант приєднатися до Рейнського гарантійного пакту. Так була б створена колективна система безпеки. Проте Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропозицію щодо утворення Східного пакту, й можливість досягнення колективної безпеки в Європі було втрачено.

Іншою нагодою для цього стала низка двосторонніх договорів європейських держав, які послідовно об'єднувалися у систему. Так, у жовтні 1935 р. СРСР та Франція уклали договір про взаємну військову допомогу в разі нападу на одну з сторін будь-якої з європейських держав. Аналогічні договори було підписано між СРСР та Чехословаччиною, а також між Чехословаччиною та Францією.

Разом з тим, позиція Франції не була послідовною. Вона проводила спільну з Англією політику, яка припускала можливість збереження миру шляхом поступок агресору, зокрема шляхом «умиротворення» фашистської Німеччини.

7. Періодизація та особливості розвитку народів країн Африки

Колонізація. Африка до моменту встановлення європейського панування складалася з двох історико-географічних регіонів.

Перший був розташований на північ від Сахари і примикав до Червоного моря. Він входив у зону поширення цивілізацій Середземномор'я - стародавньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам. Після розпаду халіфату утворилось декілька арабських держав. Згодом, за винятком Марокко, ці держави увійшли до складу Османської імперії.

В Ефіопії збереглось християнство, і в середині XIX ст. тут утворилась держава на чолі з імператором-негуном.

Заголом цей регіон з давніми традиціями державності, відносно розвинутим господарством, був одним із центрів ісламської культури і християнства.

На південь від Сахари жили чисельні народи негроїдної раси, які перебували у стадії первіснообщинного ладу або переходу до перших державних утворень. Господарчий уклад цих народів був різноманітним: від кочового скотарства і землеробства до полювання і збиральництва. Більша частина народів сповідувала племінні культи. Втягуючись у торгівлю з більш розвинутими народами, Тропічна Африка поставляла єдиний "товар" - рабів.

Спроби європейців закріпитись у Північній Африці почались наприкінці XVIII ст. Першим реальним здобутком стало захоплення у 1830 р. Францією Алжиру.

Проникнення у Тропічну і Південну Африку було повільнішим. Спочатку європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти в основному на узбережжі. Досвід колонізації показував, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство. Проникнення вглиб гальмувалось поганими шляхами сполучень і наявністю вогнищ захворювань, від яких у європейців не було ліків.

На початку XX ст. вся територія Північної Африки була поділена між європейськими державами. Алжир, Туніс, Марокко належали Франції, Лівія - Італії, Єгипет, Судан - Англії, частина Марокко - Іспанії. На території Африки залишилось лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка відстояла свою незалежність у боротьбі з Італією, і Ліберія, що була заснована у XIX ст. неграми з США, які поверталися на свою історичну батьківщину.

Оскільки розділ Тропічної і Південної Африки проходив при відсутності там відносно стабільних державних утворень, то він був здійснений європейськими державами довільно; кордони колоній не збігалися ні з етнічними кордонами, ні з географічними. Це спричинило роз'єднання багатьох народів.

Соціально-економічний розвиток. Міжвоєнні роки були для більшості африканських країн часом економічного піднесення. Це було пов'язано із зростанням виробництва сільськогосподарських товарів, збільшенням видобутку мінеральної сировини на експорт. З іншого боку, це призводило до тісного прив'язування економік африканських країн до світового ринку і залежності від його коливань. Найбільшого економічного піднесення зазнали регіони, де проживали значні європейські общини: Південно-Африканський союз, Родезія, окремі регіони Бельгійського Конго, Танзанії, Нігерії, Анголи. Тут створювались значні добувні підприємства, будувались електростанції, системи комунікацій.

Розвиток економіки африканських країн зумовив формування відповідних прошарків суспільства- підприємців, найманих робітників.

Важливим для африканських країн стало формування еліт з місцевого населення. Потреба колоніальних адміністрацій у місцевих кадрах спонукала колонізаторів до створення шкіл та інших навчальних закладів, які готували дрібних чиновників, вчителів, підприємців. Ці люди згодом стали тим середовищем, в якому формувались ідеї національно-визвольної боротьби та її лідери.

Національно-визвольний рух. Різниця у характері колонізації призвела і до відмінностей у характері визвольного руху.

У Північній Африці він набув форми відновлення незалежності держав, що раніше тут існували. У XX ст. ці вимоги, як правило, поєднувались з програмами модернізації держав за європейському зразком. Яскравим прикладом стала національно-визвольна боротьба у Марокко, де населення підняло повстання і утворило Республіку Ріф, що проіснувала б років (1920-1926 pp.). Повсталим вдалося розгромити під Анвалем іспанську армію.

8. Африканські країни в епоху пробудження визвольного руху під час 1-ої світової війни та світової економічної кризи

На початку XX ст. європейці завоювали й перетворили на колонії понад 90% території Африки» Колонізаторів приваблювала можливість величезного зиску від безжалісної експлуатації дешевої робочої сили африканців — на шахтах і копальнях, де видобували золото й алмази, а також на каучукових, кавових і цитрусових плантаціях»

Колонізаторська політика європейців зустрічала рішучий опір і сприяла піднесенню національно-визвольної боротьби»

Понад 13 років англійці намагалися завоювати Східний Судан» Нарешті їхні війська були оточені й знищені у м» Хартум суданцями під проводом Махді» Лише забезпечивши собі цілковиту перевагу в силі, англійці 1899 р» здобули перемогу над махдістами»

Протягом 1904-1907 рр. героїчний опір німецьким колонізаторам чинили племена героро і готтентотів у Південно-Західній Африці (нинішня Намібія)» Німці жорстоко розправилися з повстанцями — із 300 тис. готтентотів живими залишилися лише 60 тисяч»

Інакше склалася доля ефіопського народу. Італійські колонізатори зазнали нищівної поразки у битві при Адуа. Італія мусила визнати незалежність Ефіопії. Але це був виняток. Більшість національно-визвольних рухів у тогочасній Африці закінчилася крахом.

Деякі з перших сутичок війни сталися між британськими, французькими і німецькими колоніальними військами в Африці. 7 серпня французькі і британські війська вторглися в німецький протекторат Тоголанд. 10 серпня німецькі сили в Південно-західній Африці напали на Південну Африку. Спорадична і жорстока боротьба продовжувалася тут до кінця війни.

Перша світова війна не внесла суттєвих змін у життя африканців. Значних бойових дій на їх території не було. Німецькі колонії порівняно легко захопили війська країн Антанти. Єдиний значний фронт виник для захисту Суецького каналу. В бойові дії на боці Антанти був втягнутий Єгипет. Своєрідною віддякою за це стало надання йому у 1922 р. незалежності. Проте англійські війська залишились у країні, Суецький канал теж знаходився в їхніх руках. Таке становище було закріплено договором 1936 р.

9.Значення просвітницьких та антиколоніальних організацій в першій половині XX ст. та Африканському континенті

Європейська колонізація кардинально змінила процеси політичного розвитку країн на цих територіях, в деяких аспектах призупинивши їх природний розвиток, а в інших - суттєво прискоривши. Розвиток етнічних спільнот суттєво сповільнився саме бездержавністю та інтернаціоналізацією. До типу 1 можна віднести також деякі території Західної Африки (зокрема значні частини територій сучасних Гани, Hігерії, Малі). Проте на більшій частині Західної та Центральної Африки ще не відбулася консолідація племен у повноцінні етноси, хоча цей процес проходить там нині досить активно. Ці території відносимо до типу 2. Hарешті, північні території, колонізовані арабами, а також колонізовану бурами південно-західну частину Південно-Африканської Республіки можна віднести до типу 3.

Колонізаційна політика різних європейських країн по-різному враховувала етнічну структуру колоній і етнічні особливості африканських народів. Так, у британських колоніях до етнічних особливостей місцевого населення ставилися досить толерантно. Адміністративні межі значною мірою збігалися з межами етнічних територій, а деякі народи навіть мали досить широке внутрішнє самоврядування. У колоніях, що були під владою Франції, навпаки, намагалися максимально стерти етнічні відмінності між африканцями. Адміністративний устрій французьких колоній формувався так, що в одних адміністративних одиницях поєднувалися етнічні території багатьох народів, що робило неможливим навіть саму постановку питання про якесь офіційне самоврядування. Таким чином, етнічний розвиток колишніх британських колоній виявився помітно вищим, ніж французьких. Проте на всіх територіях зберігалася традиційна ієрархія і система місцевого правління. Колонізатори активно використовували міжетнічні суперечності. Британці робили поділ на дружні й недружні народи. Для французів майже всі народи були недружніми, проте, підбурюючи народи одні проти одних, вони їхніми ж руками розв'язували свої проблеми.

10. Місце Австралії в системі всесвітньої історії XX ст. Періоди в історії Австралійського Союзу

Англійський уряд пропонував сформувати центральний федеральний орган управління ще в 1847 р., але зняв цю пропозицію, побоюючись протидії в колоніях. Сприятливі умови для прийняття такого рішення виникли лише в останні два десятиріччя XІX ст., коли завдяки будівництву залізниць союз колоній став виглядати ідеєю, яку можна реально втілити у життя. Ув'язнені, які втекли з французької каторжної колонії Нова Каледонія, нелегально пробиралися до Австралії, і багато з них боялися, що Франція анексує Нові Гебріди. Чутки про інтерес, виявлений Німеччиною до Нової Гвінеї, спонукали уряд Квінсленда зайняти південно-східну частину цього острова в 1883 р. Англійський уряд відразу ж відкинув цю анексію, але в 1884 р. Німеччина приєднала північно-східну частину Нової Гвінеї з прилеглими архіпелагами, і тоді Англія повторно анексувала територію, на яку раніше претендував Квінсленд. На початку 1880-х років федеральна рада, що представляла колонії, отримала право на введення деяких законів, однак вона не мала реальної виконавчої влади і права на збір податків.

Перший федеральний з'їзд зібрався в Сіднеї у 1891 р. Він розробив перший проект конституції, створеної за зразком конституції США, з розподілом владних повноважень між федеральним урядом і урядами штатів. Нижня палата повинна була мати представництво в залежності від чисельності населення кожного штату, тоді як верхня палата представляла штати порівну.

У 1895 р. прем'єр-міністри колоній погодилися скликати другий федеративний з'їзд, щоб подати на розгляд виборців. У 1897 другий федеральний з'їзд прийняв текст, в основу якого було покладено проект 1891 р. Поправки, внесені парламентами колоній, були потім розглянуті на другому і третьому засіданнях. За підсумками референдумів, проведених у трьох південно-східних колоніях - Вікторії, Південній Австралії і Тасманії, проект конституції був прийнятий більшістю виборців. Однак у Новому Південному Уельсі за прийняття проекту було подано всього 5367 голосів, що було набагато менше необхідного мінімуму у 80 000 голосів. Новий Південний Уельс боявся посилення впливу інших, менш населених колоній, а також нав'язування протекціоністського тарифу.

Щоб задовольнити вимоги Нового Південного Уельсу, були прийняті поправки, що стосувалися оподаткування і вибору резиденції федеральної столиці. Другий референдум, проведений у 1899 р., увінчався прийняттям доповненого варіанта конституції у всіх п'яти східних колоніях. Західна Австралія утримувалася до 1900 р. і погодилася ухвалити проект, коли його схвалив англійський парламент. Союзний конституційний законопроект був прийнятий британським парламентом навесні 1900 р., а санкція королеви Вікторії була отримана 9 липня 1900 р. Австралійський Союз був заснований 1 січня 1901 року.

11. Політичний розвиток Австралії на поч.ХХ ст. Австралійський Союз в роки 1-ої світової війни

У кінці 19 сторіччі поселенці австралійських колоній висунули вимогу про утворення з окремих частин, які користувались автономією, єдиної федерації. Англія підтримала цю ідею, сподіваючись використати її в своїх інтересах в районі Тихого океану. 1 січня 1901 набрав чинності акт англійського парламенту про створення Австралійського Союзу. Федерація у складі 6 штатів, колишніх колоній, дістала статус домініону. Був створений федеральний уряд на чолі з генерал-губернатором.

Австралійськоий Союз стає партнером Англії по експлуатації колоній. 1906 колонією Австралійського Союзу стала південно-східна частина Нової Гвінеї, так зване Папуа, а після Першої Світової війни Австралійський Союз одержує від Ліги націй мандат на управління колишньою німецькою колонією в північному-сході Нової Гвінеї. Саме з цієї австралійської підмандатної території виросла сучасна держава Папуа-Нова Гвінея.

В 1904 році вперше в світі в Австралійському Союзі був сформований лейбористський уряд. Лейбористи були при владі в період до закінчення Першої Світової війни (в 1908-1909, 1910-1913, 1914-1917 роках). В 1917 році Лейбористська партія розкололася, а її праве крило на чолі з прем'єр-міністром У.М. Хьюзом злилося з лібералами і утворило того ж року Національну партію.

Австралійські експедиційні війська діяли в складі британської армії у Франції та на Близькому Сході.

Коли в 1914 р. спалахнула війна, лейбористський прем'єр-міністр Австралії Ендрю Фішер обіцяв допомагати Великобританії "до останньої людини і до останнього шилінга". Австралійські війська отримали бойове хрещення в Галліполі (Італія) 25 квітня 1915 р. Відтоді цей день відзначається як день пам'яті солдатів Австралійського і Новозеландського армійського корпусу. Після евакуації з Галліполі в грудні 1915 р. австралійські війська були перекинуті до Франції. У самому кінці 1916 р. лейбористський прем'єр-міністр У.М. Хьюз визнав необхідність введення військової повинності. Однак його політичні противники змусили провести референдум з даного питання, і пропозиція була відхилена. У 1917 р. Хьюз сформував новий військовий кабінет, що складався з п'яти лейбористів, які підтримали пропозицію про обов'язкову військову повинність, і з шести представників інших партій. На захист пропозиції виступила щойно створена Національна партія, але друга спроба провести даний закон також не мала успіху.

На Версальській мирній конференції в Парижі після закінчення війни прем'єр-міністр Хьюз представляв інтереси Австралії у вельми ультимативній формі і наполягав на максимальних репараціях. Побоюючись близькості потенційного противника, він вимагав, щоб Австралії було дозволено анексувати будь-які землі, завойовані нею під час війни, і виступав проти пропозиції, щоб колишні німецькі колонії стали підмандатними територіями. Йому довелося погодитися з передачею Японії колишніх німецьких володінь у Тихому океані на північ від екватора. До Австралії переходило управління німецькою частиною Нової Гвінеї, архіпелагом Бісмарка і північною групою Соломонових островів. Хьюз активно виступав проти пропозиції Японії щодо включення принципу расової рівноправності в статут Ліги націй.

12. Зовнішньополітична експансія США на поч. XX ст. Доктрини „Монро", „Хея"

Основи державного устрою США на початку XX ст. залишались незмінними з кінця XVІІІ ст. коли США були першою державою, яка прийняла конституцію, що проголошувала свободу, рівність, народовладдя і на її основі утверджувала поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову. Президент США обирався на 4 роки, був главою уряду, виконавчої влади, призначав міністрів тощо. Законодавча влада належала Конгресу, що складався з Палати представників і Сенату. Виборче право мали лише чоловіки. США — країна політичного плюралізму, де двохпартіина система відіграла важливу роль у політичному житті країни. Найбільшими політичними партіями були Республіканська (з 1854 р.) і Демократична (з 1828 p.). Республіканська партія виражала інтереси крупної промислової буржуазії та фінансистів, а Демократична — великих землевласників і буржуазії Півдня. Принципових відмінностей між партіями вже не існувало, а політична боротьба точилася лише з окремих проблем внутрішньо- і зовнішньополітичного життя (ставлення до протекціонізму, питання про тарифи, митні збори, антимонопольне законодавство і т. д.).

У кінці XІX ст. вплив трестів позначився на житті всього американського суспільства: зростали ціни, посилювалась експлуатація, розорялися дрібні та середні підприємства. Держава змушена була рахуватися з невдоволенням широких верств населення. У 1890 р. Конгрес прийняв антитрестівський «закон Дж. Шермана», що проголошував заборону трестів, але закон міг тлумачитися по-різному та інколи використовувався для боротьби з профспілками. Початок XX ст. ознаменував початок «прогресивної ери» — проведення ряду реформ, ініціатором яких став президент Т. Рузвельт. Основна суть реформ полягала в забезпеченні ролі держави як регулятора економічних і трудових відносин між працею і капіталом, що дало змогу уникнути загострення соціальних конфліктів і революції. Розпочато політику «чесного курсу», передбачено боротьбу проти монополій, арбітраж у відносинах між підприємцями і робітниками тощо. Серед прийнятих у цей час законів необхідно відзначити закон про введення державного контролю над виготовленням ліків і харчових продуктів; закон про контроль тарифів на залізницях, контроль над умовами праці на скотобійнях тощо. Низку великих ділянок землі було оголошено державними заповідниками, створювалися комісії по охороні навколишнього середовища тощо.

У 1912 р. президентом США був обраний демократ В. Вільсон, який проголосив «еру нової свободи». Головними законами його адміністрації було запровадження загальнонаціональної банківської системи, встановлення високого прогресивного податку на прибуток, сприяння свободі особи, вільній конкуренції, зміна порядку виборів до сенату. Якщо раніше сенатори призначалися законодавчими зібраннями сенатів, то тепер вони обиралися шляхом народного голосування.

У зовнішній політиці США сконцентрували увагу на Латинській Америці і Далекому Сході. США оголосили свою виключну відповідальність за справи американських країн. У результаті війни з Іспанією до США перейшли Філіппінські острови, о. Гуам, Пуерто-Ріко. Куба опинилася під контролем США, хоча формально залишалася незалежною. На Далекому Сході США прагнули, використовуючи свою економічну перевагу, витіснити конкурентів з Китаю. З цією метою вони проголосили доктрину «відкритих дверей і рівних можливостей», що вимагала рівних прав у торгівлі для всіх західних держав. Під час російсько-японської війни США підтримали Японію, щоб таким чином послабити позиції Росії.

Ідеологічним обґрунтуванням американського імперіалізму на цьому етапі стали: “доктрина Монро”, вільсонівський універсалізм і доктрина “відкритих дверей". Експансіонізм був найкращим методом завоювання нових ринків, джерел сировини і необмеженої влади для будь-якої імперіальної системи. Доктрини американської гегемонії слугували ідеологічним обґрунтуванням цього експансіонізму. Це обґрунтування мало теологічний, міжнародно-правовий та економічний аспекти. Доктрина “приреченої долі”, яка ототожнює американський імперіалізм з волею Бога і Провидіння, була теологічним компонентом, “доктрина Монро” — міжнародно-правовим, доктрина “відкритих дверей” — економічним компонентом.

13. Політика нейтралітету США в роки 1-ої світової війни та вступ Сполучених Штатів у війну. Доктрина В.Вільсона та її наслідки для післявоєнною розвитку світу

США, підпорядкувавши собі американський континент, узялися за встановлення свого панування за межами західної півкулі. З географічно обмеженої континентальної імперії США почали перетворюватися на глобальну світову імперію, яка характеризувалася економічним контролем, політичною гегемонією і перевагою сили в світі. Після першої світової війни США вже перебільшували всі світові імперії.

Перемога в іспано-американській війні 1898 р. стала початком американської експансіоністської політики, спрямованої на завоювання усього світу. Імперіальна геополітична експансія перетворилася на основу американського державного існування у світі.

Після першої світової війни американський президент В.Вільсон проголосив “доктрину Монро” світовою доктриною; у ній поєдналися комерційний і територіальний експансіонізм. Доктрина “відкритих дверей” фактично стала принципом організації економіки у світі, вона маскувала сутність “доктрини Монро” законами світового ринку. Політика “відкритих дверей” стала ґрунтівним чинником організації світового економічного простору. Починається процес гомогенізації світу й його перетворення на єдиний геополітичний простір під гегемонією США.

Як вважає історик В.Вільямс, історія американської імперії після першої світової війни, а надто по закінченні другої, була процесом глобалізації цієї імперії за допомогою стратегії “відкритих дверей”, що призводила до завоювання світових ринків та встановлення політичної гегемонії.

Ця стратегія спиралася на чотири основні постулати:

1. Створення імперії й управління нею.

2. Створення інституцій гегемонії, що зберігають і легітімізують цю імперію.

3. Ефективне стримання всіх країн, які могли б кинути виклик США.

4. Проголошення в однобічному порядкові обов'язку і права на інтервенцію для збереження свого імперського контролю. Що сприяло безперервному просуванню “рухливих кордонів” американської імперії.

В.Вільсон вирішив про вступ США у першу світову війну для захисту і закріплення зазначеної політики і для створення міжнародної організації — Ліги Націй задля інституціоналізації і легітимації цієї політики.

Послідовно застосовуючи політику “відкритих дверей” США збиралися розповсюдити принципи “доктрини Монро” на весь світ. Ця силова практика імперативно визначала усю зовнішню політику США у ХХ столітті.

Президент В.Вільсон був переконаний, говорячи про встановлення по закінченні першої світової війни “нового світового порядку”, що повна свобода дій є природним правом США. А ще легітимнішими були б дії під прикриттям міжнародної організації, що має знаходитися під повним контролем США.

Після першої світової війни США за рівнем економічного розвитку вийшли на перше місце у світі. З країни-боржника вони перетворилися на країну-кредитора.

США виявляли неабиякий інтерес до європейських справ. Вони побоювалися морської могутності Великої Британії та її союзу з Японією. США були проти значного послаблення Німеччини на противагу Британії та Росії. В. Вільсон намагався здобути керівні позиції у Лізі Націй.

У січні 1918 р. президент США В. Вільсон виступив зі своїм планом повоєнного врегулювання, що отримав неофіційну назву “14 пунктів”. Це була зовнішньополітична програма Сполучених Штатів, яка передбачала:

1. відкриту дипломатію;

2. свободу торгового судноплавства;

3. свободу торгівлі;

4. скорочення озброєнь;

5. врегулювання колоніальних питань;

6. евакуацію німецьких військ з території Росії, надання їй можливості самостійно визначати політику, вступити до співтовариства вільних націй;

7. звільнення й відбудову Бельгії;

8. повернення Франції Ельзасу та Лотарингії;

9. виправлення кордонів Італії відповідно до національних ознак;

10. автономію народів Австро-Угорщини;

11. звільнення й відбудову Румунії, Сербії та Чорногорії;

12. самостійність турецьких частин Османської імперії, автономію для її національних частин;

13. утворення незалежної Польської держави з виходом до моря;

14. створення загальної асоціації націй з метою надання взаємних та однакових гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності як великих, так і малих країн.

Всі “14 пунктів” В. Вільсон поділяв на дві частини: вісім пунктів він вважав обов’язковими (відкрита дипломатія, свобода судноплавства, загальне роззброєння, ліквідація митних бар’єрів, вирішення колоніальних спорів, відбудова Бельгії, виведення німецько-австрійських військ з російських територій, утворення Ліги Націй). Решту — шість конкретніших пунктів, він за обов’язкові не вважав (повернення Франції Ельзасу та Лотарингії, автономія національних меншин Австро-Угорської та Турецької Османської імперій, перегляд кордонів Італії, утворення незалежної Польщі, інтернаціоналізація Дарданелл).

14. „План Дауеса" та „План Юнга" про відновлення військового потенціалу Німеччини

Наприкінці 1922 - на початку 1923 рр. протиріччя між Німеччиною і країнами-переможницями загострилися. Найбільш гострим залишилося питання про репарації. У відповідь на невиконання Німеччиною репараційних зобов'язань, що були їй не під силу, Франція і Бельгія окупували Рурський басейн та Рейнську область. Окупація найбільш важливого промислового регіону призвела до загострення економічної кризи в Німеччині. Однак США та Велика Британія не підтримали Францію, боячись її посилення в Європі.

У серпні 1924 р. міжнародна конференція змусила Францію та Бельгію вивести свої війська і ухвалила новий план щодо німецьких репарацій, який отримав назву «план Дауеса». Це був тимчасовий план, розрахований на 5 років. Німецькі виплати мали гарантуватися заставою залізниці та промисловості. Річні виплати мали піднятися за 5 років з одного до двох з половиною мільярдів франків золотом. У цілому план Дауеса відрізав чималий шматок від суми репарацій, визначеної станом платежів за 1921 р. План ставив економіку Німеччини у залежність від іноземного капіталу, передусім американського: Німеччині надавалося 800 млн марок у вигляді позики від США. План був розрахований на те, що німецькі підприємства та фірми перенесуть свою зовнішньоекономічну діяльність до Східної Європи, передусім до СРСР. Країни-переможниці прагнули позбавитися потенційного конкурента в Європі.

План Дауеса готував фунт для реваншизму і нацизму в Німеччині, сприяв її експансії на схід. Прийняття плану Дауеса свідчило про посилення позицій США в Європі та провал спроб Франції встановити свою гегемонію у Європі.

У наступні роки план Дауеса виконувався задовільно. Німеччина дістала змогу платити завдяки припливові приватних американських капіталів. Велика частина платежів здійснювалася натурою. Такий стан речей не подобався західним країнам. Тому у 1929 р. був розроблений і прийнятий новий репараційний план для Німеччини, акт дістав назву «план Юнга», оскільки головою створеного Лігою Націй Комітету експертів з розв'язання репараційного питання став відомий американський підприємець.

План Юнга було затверджено 20 січня 1930 р. на конференції в Гаазі. За новим репараційним планом розмір щорічних виплат було зменшено й визначено у розмірі 2 млрд марок на найближчі 37 років. Німеччина отримала повну фінансову самостійність. Для отримання й розподілу репарації було створено Банк міжнародних розрахунків, головною функцією якого стало фінансування важкої та військової промисловості Німеччини. Встановлені щорічні суми виплати значно зменшувалися в порівнянні з планом Дауеса. Одночасно з планом Юнга було прийнято рішення про достроковий вивід союзних військ з Рейнської області.

Унаслідок прийняття плану Юнга Німеччині вдалося швидко відбудувати важку та військову промисловість і перетворитись у кінці 30-х років на наймогутнішу державу з найбільшим військовим потенціалом у Європі.

15. Світова економічна криза 1929-1933рр. „Новий курс" Ф.Рузвельта та його значення для формування антикризової програми України

Криза почалась з паніки на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 p., коли за один день акції впали в ціні на мільйони доларів. Це був крах ринку цінних паперів. Так неодмінно мав завершитись спекулятивний бум і штучне завищення їх курсу. Але крах на біржі був лише зовнішнім проявом кризи в економіці. За крахом фондового ринку настав спад виробництва. У провідних країнах падіння сягало 38%.

Ця криза завершила історичну еволюцію типу господарюван ня, притаманного кінцю XІX - початку XX ст.

Однією з головних причин економічної кризи, яка є неминучою і необхідною умовою економічного циклу, вважають невідповідність між виробництвом (пропозицією) і попитом, тобто на ринку вироблених товарів було більше, ніж попиту на них. Це криза відносного перевиробництва і перенакопичення капіталу. Щоб звільнитися від затоварювання, виробники під час кризи занижують ціну, скорочують виробництво, звільняють робітників, припиняють капіталовкладення. Коли виробництво товарів і попит на них вирівнюються, починається вихід з кризи в новий економічний цикл. Це була типова картина другої половини XІX - початку XX ст. Але економічна криза 1929-1933 pp. була не звичайною. Циклічна криза перевиробництва збіглася з структурною кризою і з нижчим щаблем так званої довгої хвилі розвитку капіталізму. Під довгими хвилями маються на увазі періодичні коливання економічної активності тривалістю 40-60 років. Такі коливання фіксуються з кінця XVІІІ ст. і на 1929-1933 pp. приходиться, як вважають економісти, четверта хвиля в найнижчій фазі. В ці періоди з інтервалом у 50 років проходить зміна технічної і технологічної бази економіки і розширення її на всі галузі господарства. Нова техніка і технології, створені в 20-30-ті роки могли забезпечити масове виробництво, але цей процес оновлення не міг вийти на рівень піднесення без забезпечення умов масового споживання. Для масового виробництва потрібен був масовий покупець. Інша гостра проблема, виявлена кризою, - його небувало затяжний характер. Це свідчило про те, що традиційний ринковий механізм виходу з кризи повинен бути доповнений механізмами державного регулювання.

Криза породила також небачене безробіття (у 1932 р. в 32 країнах зареєстровано 26,4 млн. безробітних), загрозу голоду для багатьох сотен тисяч людей, небезпеку стихійного виступу, повстання, тобто загострились соціальні проблеми, вирішення яких було можливе лише після зміни соціальних функцій держави.

Криза 30-х років, на відміну від попередніх, охопила відразу всі країни світу і найбільшого удару зазнали країни, що були сировинними придатками індустріально розвинутих країн. Зрештою, це дало могутній поштовх до пошуку цими країнами шляхів забезпечення економічної незалежності.

Єдина країна, якій вдалось уникнути руйнівних наслідків кризи, був СРСР, де саме в цей час розгорталась індустріалізація.

Глибина і тривалість кризи визначались значною мірою тим ударом, якого завдали світовому господарству світова війна і дії держав-переможців після неї. Традиційні господарські зв'язки були порушені. Світова економіка була перевантажена борговими зобов'язаннями. Війна породила безпрецедентне зростанням американської економіки і перетворила США у світового кредитора. Американські позики дозволяли Німеччині сплачувати репарації, які своєю чергою поверталися в США у вигляді платежів Англії та Франції за воєнними боргами. Вся світова економіка стала залежною від благополуччя американської економіки, але саме цього не було.

Криза відбилась і на міжнародних відносинах. Країни Заходи віддали перевагу діям, які перекладали труднощі кризи один на одного, а не пошуку спільного шляху виходу з кризи. Митні І торговельні війни загострили відносини між провідними країнами і паралізували їх здібність підтримувати світовий порядок. Цим скористалися агресивні держави. Першою з них була Японія, яка кинула відкритий виклик Версальсько-Вашингтонській системі, порушила Вашингтонські домовленості щодо Китаю захопивши Маньчжурію.

Спробою виходу з кризи, пом'якшення соціальної напруженості в суспільстві, спробою, що виявилася початком глибоким реформ американського суспільства, стала політика президента Франкліна Д.Рузвельта в 1933-1941 pp., яка ввійшла в історію під назвою "новий курс".

Рузвельт здійснив "зрушення вліво" у своїй політиці, складовою якого став ряд важливих структурних перетворень в американському суспільстві. У країні впроваджувалася державна система надання допомоги вдовам, сиротам та інвалідам, страхування безробітних і пенсійне забезпечення. У 1935 р. був прийнятий національний акт про трудові відносини (закон Вагнера). Він остаточно закріпив право робітників на організацію профспілок, проведення страйків, створив також систему державного регулювання трудових відносин. Поряд з АФП виник Конгрес виробничих профспілок. Були значно розширені економічні функції держави. Встановлення державного контролю над Федеральною резервною системою і перетворення її в своєрідний «центральний банк США завершили банківську реформу.

Для забезпечення справедливішого розподілу національного прибутку реформувалась система оподаткування - були підвищені ставки податків на надприбуток, спадщину і дарчі. Значно розширено систему громадських робіт.

16. Японія у 2-ій пол.XІX - на поч. XX ст. Революція 1868р. Введення Конституції 1889р. Японо-Китайська війна 1894-1895рр

Революція, що відкрила дорогу буржуазному розвитку, відбулася в Японії наприкінці 60- х років XІ сторіччя. Вона відома за назвою "реставрації Мейдзи" або " Мэйдзи-Исин", що переводиться як "освічене правління".

Феодальні відносини, протягом багатьох століть панували в Японії, у своїх основних рисах були подібні з європейськими. Історики зауважують, що "Японія з її чисто феодальною організацією землеволодіння й з її широко розвиненим дрібноселянським господарством дає набагато більше вірну картину європейського середньовіччя, чим всі наші історичні книги, перейняті по більшій частині буржуазними забобонами".

У першій половині XІ століття ще більше загострилася криза феодально-абсолютистського режиму Токугавского сегуната, причому в Японії на відміну від інших країн Азії в надрах феодального суспільства формувався капіталістичний уклад. У Японії відбувається процес первісного нагромадження капіталу, відзначений тими ж рисами, що й у Європі. Виникають великі стани. Товарно-грошові відносини захоплюють не тільки місто, але й село. До цього часу натуральний оброк уже прийняв у японському селі змішану, грошово-натуральну форму. Потреба в грошах підсилювала залежність селян від лихварів, купців, кулаків. Незважаючи на панування цехів, з'являються капіталістичні мануфактури. Феодальні відносини вступають у смугу розкладання.

У першій половині XІX ст. значно збільшилося число й розміри мануфактур. Якщо за весь XVІІІ ст. було засновано 90 мануфактур, то за перші дві третини XІX ст. їх виникло 300. Розширювалися великі гірські розробки міді, золота, заліза. Особливо значне поширення мануфактурні підприємства одержали в південно-західних районах. У більшості мануфактур застосовувалася праця найманих робітників. В 1854 р. у Японії налічувалося понад 300 промислові підприємства із числом робітників більше 10. На деяких мануфактурних підприємствах було по нескольку десятків ткацьких верстатів.

Поява капіталістичних мануфактур означало, що в Японії поряд зі сформованою раніше торговельною буржуазією початку формуватися й промислова буржуазія.

У своєрідних умовах відбувався процес первісного нагромадження капіталу. Зубожілі селяни кинулися в міста. Важкий гніт, непосильні податки, що підсилився експлуатація з боку торгово-лихварського капіталу приводили до масового руйнування ремісників. Так складалася категорія людей, позбавлених власних засобів виробництва й змушених продавати свою робочу силу.

Перша половина XІX ст. характеризувалася майже безперервними масовими повстаннями японського селянства. Тільки в 1833 р. у різних районах Японії відбулося 30 селянських повстань. Повсталі боролися за ліквідацію феодального гніта. Під час повстання 1842 р. у провінції Оми повстанці знищили кадастрові книги. Хоча селянські повстання носили неорганізований і локальний характер, вони підривали японський феодалізм.

Всі частіше відбувалися хвилювання в містах. Нерідко приводом до них були недолік рису або різке підвищення цін на нього в результаті спекулятивних махінацій оптових купців і влади. В 1837 р. в Осака спалахнуло повстання, очолене Хэйхатиро Осіо - що виступив проти спекуляції, дорожнечі, сваволі влади. Проявившееся в ході осакского повстання прагнення об'єднати міські низи й селянство показувало, що антифеодальна боротьба народних мас піднімалася на більше високий щабель. Повстання в Осака не було одиничним. Хвилювання охопили багато міст.

Загострювалися також протиріччя між буржуазними й феодальними колами. Але буржуазія, що формувалася, зв'язана тією чи іншою мірою з феодальним землеволодінням і лихварством, як правило, вороже ставилася до повстань селянства й міської бідноти.

Незадоволені були й самурайські елементи, одні - через прагнення поправити свої матеріальні справи за рахунок великих сеньйорів, інші - у силу свого відношення до промисловості й торгівлі, з якими вони вже були міцно зв'язані. Найбільш організовані, краще інших збройні самураї прибрали до своїх рук рух буржуазії. Остання й сама шукала союзу із дворянством, тому що не менш самураїв страшилася революційних прагнень японського селянства. У відмінність тому, що було в Європі, японська буржуазія виступала в революції не в союзі із селянством, а проти нього. Цією обставиною пояснюється компромісний характер революції: японський капіталізм виявилася обплетеним густою мережею феодальних відносин.

Уряд сегуната суворо розправлялося із селянським революційним рухом. Японська буржуазія була незадоволена роздробленістю Японії й відносною слабістю центральної влади (великі феодали містили власне військо, чеканили монету й повновладно розпоряджалися у своїх володіннях), наявністю цехів і гільдій, дріб'язковою регламентацією ремесла й торгівлі й т.п. Але саму більшу небезпеку вона бачила в іноземному капіталі.

Японо-китайська війна 1894-1895 рр. за контроль над Кореєю завершилася підписанням Симоносекського договору, після чого Японія поповнила ряди інших іноземних держав в Шанхаї. Японці побудували перші заводи в Шанхаї, їх прикладу незабаром послідували інші країни, поклавши таким чином почало розвитку шанхайської промисловості.

17. Економічний розвиток Японії у І900-1939рр. Експансіоністська зовнішня політика. Загарбання Кореї та Китаю

Розвиток Японії наприкінці XІX — на початку XX ст. мав багато як спільних, так і відмінних рис порівняно з економічним розвитком країн Європи і США. Ці особливості були пов'язані з її історичними традиціями. У 1867-1868 pp. було ліквідовано сьогунат. Завершився період ізоляції країни від зовнішнього світу. Японія уклала перші торговельні угоди з США, Великобританією, Францією, Голландією. В країну ринув потік дешевих і різноманітних промислових товарів з Європи, що призвело до занепаду національного ремесла і торгівлі. Державу очолив імператор Мацухіто, період правління якого увійшов до історії як епоха Мейдзи — «Освічене правління». Імператором було проведено ряд реформ, що сприяли розвиткові капіталізму. Вирішальну роль у створенні промисловості відіграла держава. На державні кошти будувалися промислові підприємства, купувалося за кордоном устаткування і технології. У 70-80-х рр. за рахунок держави було збудовано понад тисячу підприємств. Промислове виробництво Японії характеризувалося нерівномірністю розвитку галузі: швидкими темпами розвивалась легка промисловість (текстильна), тоді як металургія — повільно. Загалом для японської промисловості характерним було зростання кількості дрібних підприємств. За рахунок держави було створено транспорт і зв'язок. Проте держава не збиралася залишатися монополістом — створені так звані «зразкові підприємства» невдовзі передавалися в оренду або продавалися приватному капіталу, що швидко розвивався. Так були створені концерн «Міцуї», «Міцубіши», «Ясуда», «Асану», які встановили повний контроль над промисловістю. За рівнем технічного оснащення японська промисловість поступалася європейській та американській. Але Японія стала однією з великих держав, суперницею європейських країн і США у Тихоокеанському регіоні. На початку XX ст. Японія за обсягами виробництва випередила Італію і наблизилася до Франції.

Водночас зростала концентрація виробництва і капіталу, формувався фінансовий капітал. Подібно до інших держав Японія також починає здійснювати вивіз капіталу, вкладаючи його в інші, менш розвинуті країни. Особливістю Японії було утворення воєнно-феодального імперіалізму — переплетення могутніх феодальних пережитків з монополістичним капіталізмом.

Ще однією особливістю японського капіталізму була організація підприємств — фірма лише на ринку виступала як власник і учасник конкурентної боротьби, а з середини вона була побудована як традиційна община чи родина. Цим пояснюються як виробничі успіхи японських фірм, так і відсутність гострих класових конфліктів, незважаючи на низький рівень життя.

Для розвитку сільського господарства важливою була аграрна реформа 1872-1873 pp. Вона забезпечила можливість отримання селянами особистої свободи, земельного наділу за викуп, встановлювався єдиний податок на землю тощо. Реформа стимулювала ефективне використання землі та розвиток капіталізму європейського зразка.

18. Особливості міжнародних відносин напередодні 1-ої світової війни. Балканські війни 1912-1913 рр. Протистояння Антанти та Четверного блоку

Наприкінці XIX ст. змінилося розташування сил в Європі та в усьому світі. Головною причиною цього було посилення нерівномірності економічного розвитку індустріальних країн, що вело до загострення суперечностей між ними. Розвиток міжнародних відносин відзначався двома тенденціями: 1) зростання співпраці держав з метою ефективного використання світових ресурсів; 2) подальша відокремленість кожної держави з метою задоволення лише власних потреб. Індустріально розвинені держави мали перевагу не тільки у використанні своїх ресурсів, а й у пограбуванні відсталих народів Азії, Африки, Латинської Америки, над якими вони встановили економічний і політичний контроль. Значний вплив на характер міжнародних відносин мало посилення революційних і національно-визвольних рухів, намагання правлячих кіл подолати внутрішньополітичні кризи у своїх державах шляхом підготовки до війни.

Після 1871 р. в Європі існував так званий «озброєний мир», під прикриттям якого відбувалася підготовка до війни. Напруженість зростала в умовах швидкого технічного прогресу, який вів до постійної гонки озброєнь. Дипломатичні зусилля європейських урядів були спрямовані на пошук союзників у майбутній війні. На межі ХІХ-ХХ ст. найгостріші протиріччя існували між Великобританією та Німеччиною. При колоніальному розподілі світу Німеччині дісталося значно менше колоній, ніж іншим державам. Випередивши Великобританію за обсягом промислового виробництва, Німеччина стала на шлях докорінного переділу світу на свою користь. Суттєвими залишалися і франко-німецькі суперечності.

Франція не могла примиритися з поразкою, а в Берліні, побоюючись реваншу, прагнули до остаточного розгрому Франції. У такій ситуації сторони почали інтенсивно шукати союзників.

Німеччина прагнула до ізоляції Франції. У 1873 р. було створено «Союз трьох імператорів» — Німеччини, Австро-Угорщини і Росії. Однак під час російсько-турецької війни 1877-1877 pp. цей союз тріщав по всіх швах, оскільки Німеччина й Австро-Угорщина стали на бік противників Росії. Одночасно зміцнів союз Німеччини й Австро-Угорщини, спрямований проти Росії. 7 жовтня 1879 р. була укладена таємна угода між обома державами, за якою вони зобов'язалися надати одна одній допомогу в разі нападу з боку Росії.

Після цього канцлер Німеччини О. Бісмарк спрямував свої зусилля, аби втягнути у союз Італію. Посваривши Італію з Фран-цією з приводу захоплення Тунісу, німецька дипломатія досягла поставленої мети. 20 травня 1882 р. між Німеччиною й Австро-Угорщиною та Італією був укладений так званий Троїстий союз. Німеччина й Австро-Угорщина обіцяли Італії допомогу в разі війни із Францією. Надання військової допомоги передбачалося в будь-якому випадку, навіть якщо хтось із учасників був змушений воювати проти двох чи більше противників.

У результаті укладання Троїстого союзу в центрі Європи виникло військове угруповання держав на чолі з Німеччиною.

Одночасно відбувалося зближення позицій Франції і Росії. У липні 1891 р. пройшла демонстрація російсько-французької спільності — візит французького флоту до Кронштадту. Того ж року був укладений пакт про взаємні консультації у випадку загрози війни. У 1893 р. російська ескадра прибула до французького порту Тулон із відповіддю, і 27 грудня 1893 р. була підписана франко-російська військова конвенція, де передбачалася взаємодопомога обох держав у разі нападу з боку учасників Троїстого союзу.

Таким чином у Європі утворилися дві ворогуючі між собою коаліції. Хоча між союзниками по коаліції теж часто виникали суперечності, перед лицем загрози з боку ворожого табору вони відходили на другий план. Англія спочатку проводила політику маневрування між коаліціями, так звану «блискучу ізоляцію», але на початку XX ст. її стратегічні орієнтири змінилися. Втративши промислову перевагу над Німеччиною і дедалі глибше втягуючись у виснажливе змагання з нею по гонці озброєнь, Англія потребувала союзників.

На початку XX ст. відбувається англо-французьке зближення, причинами якого стали англо-німецький та франко-німецький антагонізми. Англо-французька таємна угода була укладена в Лондоні 8 квітня 1904 р. Основний її зміст полягав у визнанні за Англією прав на Єгипет, за Францією — на Марокко.

У 1907 р. обидві сторони досягли компромісу з колоніальних проблем і уклали в серпні в Петербурзі договір про розмежування інтересів. Іран поділявся на російську та англійську сфери впливу, між якими проходила нейтральна зона. Афганістан визначався в зоні інтересів Англії. Цим договором і завершувалося формування Антанти. Трьохстороннього пакту між її учасниками не було укладено, він з'явився тільки на початку Першої світової війни.

Результатом оформлення двох ворогуючих коаліцій було посилення гонки озброєнь і спроби учасників обох союзів розколоти табори противника.

Наприкінці XIX ст. великі держави розпочали боротьбу за перерозподіл світу. Міжнародні відносини позначені рядом воєн у різних частинах світу, що велися за перерозподіл колоній і сфер впливу. Навесні 1898 р. почалася війна між США та Іспанією. США захопили Філіппінські острови, о. Гуам, Пуерто-Рико і встановили протекторат над Кубою. У 1899-1902 pp. відбулася англо-бурська війна, яка закінчилася загарбанням Великобританією двох бурських республік у Південній Африці — Трансвааля й Оранжевої республіки. Російсько-японська 1904-1905 pp. велася за переділ території і сфер впливу на Далекому Сході.

У 1905-1906 pp. виник гострий конфлікт між Німеччиною і Францією за панування в Марокко. Німеччина прагнула скористатися захопленням Францією Марокко, щоб посварити англійців з французами й отримати свою частку від поділу цієї країни на сфери впливу. Імператор Німеччини Вільгельм II заявив, що Марокко має бути незалежною. Проте Великобританія підтримала Францію — Марокко лише формально залишалася незалежною, а фактично країна потрапила під контроль Франції. Протиріччя між Німеччиною з одного боку та Великобританією і Францією — з іншого загострилися.

У 1908-1909 pp. вибухнула «Боснійська криза» між Росією та Австро-Угорщиною як наслідок анексії останньою Боснії та Герцеговини. Росія намагалася активним втручанням допомогти Сербії у протидії Австро-Угорщині. Однак у 1909 р. під тиском Німеччини Росія і Сербія змушені були піти на поступки. Німецько-австрійський блок отримав дипломатичну перемогу над Антантою, взявши реванш за Марокко. Результатом «Боснійської кризи» стало загострення суперечностей між союзниками — Італією та Австро-Угорщиною. У 1909 р. Італія укладає таємний договір з Росією, спрямований проти Австро-Угорщини. Фактично це означає розпад Троїстого союзу,хоч формально він продовжував існувати. У 1911 р. знову загострилося марокканське питання у зв'язку з повстанням проти султана. Німеччина направила до марокканських берегів крейсер «Берлін» і канонерку «Пантера». І знову на допомогу Франції виступила Великобританія. Погрожуючи Німеччині війною вона змусила останню відмовитись від втручання в марокканську проблему. Міжнародні кризи початку XX ст. супроводжувалися небаченою гонкою озброєнь. Кожен крок будь-якої держави у напрямку збільшення військової могутності викликав кроки у відповідь інших держав. Лише за 1909-1913 pp. Німеччина збільшила свої військові витрати майже на третину, що становило 50% всіх бюджетних асигнувань. Посилена підготовка до війни велася і країнами Антанти. Франція провела низку заходів з підвищення військово-промислового потенціалу. Загальні витрати на військові потреби були доведені до 40% державного бюджету (1914 p.). Було збільшено на 30% чисельність французької армії мирного часу. Військові витрати Великобританії також були значними.


19. Індія на межі ХІХ-ХХст. Економічне закабалення країни імперіалістичними державами. Народне повстання 1900р. Утворення „Союзу ліги Китаю". Революція 1911-1913рр. Утворення гоміндан

На початку XX ст. Китай фактично залишався напівколонією, хоча формально зберігав незалежність. У країні виникло чимало революційних організацій. Серед них найсильнішою був "Союз китайського відродження" на чолі з Сунь Ятсеном. Провідником національно-визвольного руху виступає демократичне крило національної буржуазії, що прагнуло повалити цінську династію і вирішити аграрне питання.

Влітку 1905 р. майбутній лідер національно-виз-вольного руху Сунь Ятсен об'єднав кілька револю-ційних організацій, зокрема й "Союз китайського відродження", в "Об'єднану революційну лігу Китаю" (Тунминхой). Програма "Об'єднаної ліги" передбачала вигнання манчжурів, визволення Китаю, встановлення республіки та націоналізацію землі. Сунь Ятсен висуває так звані "три народні принципи": націоналізм, народовладдя, народний добробут.

10 жовтня 1911 р. в Учані поліція натрапила на слід революційної організації. Розпочалися арешти і, щоб запобігти розгрому, члени організації виступили зі зброєю в руках. До повсталих приєднався гарнізон Учана, згодом студенти та робітники-ме-талісти.

Учанське повстання поклало початок революційній хвилі, що прокотилася всією країною. Найближчими днями влада цинського уряду була повалена в Ханькоу і Ханьяні, в листопаді — у Шанхаї. 2 грудня повсталі захопили Нанкін — південну столицю Китаю. Практично південь країни відокремився від півночі.

На батьківщину з еміграції повертається Сунь Ятсен. 29 грудня делегати провінцій, які зібралися у Нанкіні на конференцію, проголосили утворення Китайської республіки. Сунь Ятсена обрали її тимчасовим президентом. 1 січня 1912 р. він прийняв присягу.

У Північному Китаї до влади прийшов Юань Шікай. Спочатку правляча династія запропонувала йому стати головнокомандуючим військовими сила-ми, а потім прем'єр-міністром. Фактично він пере-творився на повновладного диктатора краю. 12 лютого Юань Шікай змушує регента від імені 6-річного імператора Пу І підписати акт про зречення престолу.

Наступного дня Сунь Ятсен подав у відставку на користь Юань Шікая. Нанкінські національні збори обрали його президентом. У березні була прийнята тимчасова конституція Китайської республіки, під-готовлена ще Сунь Ятсеном. В ній закріплювалися буржуазно-демократичні свободи. Це було великим кроком на шляху до цивілізованого суспільства.

Проте боротьба за владу після встановлення республіки не припинилася. Юань Шікай переносить столицю до Пекіна, де він мав сильніші позиції, й розпочинає наступ на демократичні сили. За цих умов Сунь Ятсен у серпні 1912 р. на базі "Союзу" та деяких інших організацій створює нову партію — Гоміньдан.

На виборах до парламенту навесні 1913 р. ця партія отримала більшість, але Юань Шікай не бажав допускати її до влади. За його наказом було вбито Сун Цзаожена, кандидата від Гоміньдану на пост прем'єр-міністра, а парламент розігнано.

У відповідь Сунь Ятсен зажадав відставки Юань Шікая і закликав народ до нового виступу. В травні сім південних провінцій заявили про відокремлення від Пекіна. Почалася громадянська війна між Півднем та Північчю. Проте на кінець літа революційні війська зазнали поразки. В листопаді 1913 р. Юань Шікай заборонив діяльність Гоміньдану. Сунь Ятсен знову мусив емігрувати.

Після розгону парламенту з конституції було вилучено статті про демократичні свободи. Розпо-чалася підготовка до реставрації монархії. Але смерть у червні 1916 р. не дала Юань Шікаю змогу виконати задумане.

На відміну від Китаю, Ірану та Туреччини Індія була безправною колонією Великої Британії, водночас метрополія доклала певних зусиль для створення в Індії сучасного сектора економіки. А це дало змогу розвиватися пролетаріату, національній буржуазії. Остання навіть мала свою політичну партію — Індійський Національний Конгрес — створену ще в 1885 р. Але серед її членів не було єдності поглядів. Якщо помірковані діячі погоджувалися на самоуправління в рамках Британської імперії, то радикально налаштовані члени виступали за повну незалежність країни.

Приводом до початку національно-визвольного руху стало рішення віце-короля Дж. Керзона про поділ на дві частини Бенгалії, однієї з найбільш багатих і квітучих провінцій. Це означало розкол єдиного народу.

У відповідь на такі дії колоніальної адміністрації по всій країні розпочався "Рух свадеші" (бойкот англійських товарів з метою розвитку місцевої промисловості). 1907 р. він переріс у рух "свараджі" (самоуправління). Страйки, мітинги, демонстрації проходили в Бенгалії, Пенджабі, Мадрасі та інших провінціях Індії.

Кульмінацією став загальний політичний страйк робітників Бомбею в липні 1908 р. на підтримку Б. Г. Тілака, лідера лівого крила Національного конгресу, якого англійці засудили до 6 років тюремного ув'язнення за антибританську діяльність. Бомбейський страйк і піднесення національно-визвольного руху змусили колоніальні власті піти на поступки; збільшилося представництво місцевого населення в дорадчих органах влади як в центрі, так і на місцях. 1911 р. лорд Керзон відмінив своє рішення про поділ Бенгалії і переніс столицю з Калькутти в Делі.

20. Завершення поділу Азії. Участь країн азіатського континенту у 1-ій світовій війні

Наприкінці XIX ст. Османська імперія, Іран та Афганістан потрапили в економічну залежність від європейських держав. Османська імперія втратила всі свої африканські володіння, що стали колоніями європейських держав.

Першою реакцією на посилення залежності від Європи була поява панісламізму - політичної течії, спрямованої на створення єдиної ісламської держави як противаги європейській експансії. Цей рух знаходив підтримку серед традиційних політичних еліт країн регіону, які боляче реагували на обмеження їхньої влади і були проти будь-яких внутрішніх змін у країнах ісламського світу.

Деяким молодим ісламським політикам вихід із відсталості та іноземної залежності вбачався у створенні сильної національної держави. Такі ідеї входили у протиріччя з традиційними політичними ідеями, коли держава вважалась не національною, а ісламською, що давало можливість співіснувати у рамках однієї держави цілому конгломерату народів.

Ідеї націоналізму підривали стабільне становище у країнах ісламського світу. Цим уміло скористалися англійці, підтримавши повстання арабів проти Османської імперії під час Першої світової війни. Араби виступали за створення власної держави. Реалізувати це прагнення арабам не вдалось. Після закінчення війни арабські землі, які входили до складу Османської імперії, були поділені між Францією і Англією. Франція захопила Ліван і Сирію, Англія встановила контроль над Іраком, Палестиною і Трансйорданією. Частина арабів на Аравійському півострові на чолі з королем Ібн Саудом здобула незалежність і створила державу, яка згодом отримала назву Саудівська Аравія (1932 p.).

21. Арабські країни азіатського континенту між 1-ою та ІІ-ю світовими війнами

В арабських володіннях Великобританія створила два формально незалежних королівства - Ірак (1930р.) і Йорданію (1932 р.). На територію Палестини вона дозволила переселення євреїв для створення їхнього національного осередку. Це породило конфронтацію переселенців з місцевими арабами.

Перша невдала спроба створити арабську державу призвела до того, що арабський націоналізм став носити антианглійську і антифранцузьку спрямованість. У 30-ті роки, а особливо під час Другої світової війни, у цьому регіоні посилився вплив Німеччини та Італії.

Створення національної турецької держави. Англія і Франція, розчленувавши арабські володіння Османської імперії, прагнули це зробити і з областями з власне турецьким населенням. Країни Антанти встановили контроль над Чорноморськими протоками, французи окупували Кілікію, англійці - Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська у Малій Азії.

У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження цілісності країни як національної держави. Рух очолив генерал Мус-тафа Кемаль. На неокупованій частині Туреччини у місті Анкарі ним був скликаний меджліс - велике національне зібрання, яке утворило уряд і почало формування армії.

Маріонетковий султанський уряд підписав 10 серпня 1920 р. з країнами Антанти Севрський мирний договір, який закріпив розподіл країни. Туреччина втратила всі володіння на Близькому Сході. Греції перейшла частина європейських володінь і місто Ізмір у Малій Азії. На східних кордонах Туреччини утворилась Вірменська держава. На території самої Туреччини вводився режим капітуляції, що фактично перетворювало її у напівколонію Уряд Кемаля відкинув такий договір. Тоді грецькі війська при підтримці Англії почали наступ вглиб країни, що призвело до греко-турецької війни.

В радянській Росії Туреччина знайшла собі союзника у боротьбі з країнами Антанти. Причиною зближення двох країн стало несприйняття ними Версальської системи. У березні 1921 р. між двома країнами був підписаний договір про дружбу і братерство. Згідно з договором був визначений радянсько-турецький кордон: Туреччина отримала території в Закавказзі, які раніше належали Росії, а потім Вірменії, яка тим самим була розділена і знищена. Туреччина отримала фінансову і військову допомогу від РРФСР.

У жовтні того ж року аналогічний договір було укладено з радянськими республіками Закавказзя, а у січні 1922 р. підписано договір з УСРР, делегацію якої очолював М.Фрунзе. Останній допоміг М.Кемалю розробити план розгрому грецьких військ.

Намагаючись придушити піднесення національно-визвольного руху, не допустити розповсюдження його на Індію, а також остаточно закабалити Іран і перетворити його в плацдарм для збройної інтервенції проти радянської Росії, англійці у 1918 р. розпочали окупацію всього Ірану.

У Тегерані було створено проанглійський уряд на чолі з Восуг-ед-Доуме. Порушивши конституцію, без відома меджлісу Восуг-ед-Доуме підписав англо-іранську угоду, яка віддавала під контроль англійських радників та інструкторів іранську армію, фінанси, дорожнє будівництво, зовнішню торгівлю й інші галузі суспільно-економічного життя Ірану.

Англійці негайно вдались до реалізації цієї угоди. Жорсткий контроль був установлений над суспільно-політичним та економічним життям країни. Будь-які виступи проти укладених угод придушувались силою.

Окупація викликала антианглійський рух. Особливо широко він розгорнувся на півночі. 7 квітня 1920 р. в Тебризі (Іранський Азербайджан) відбулось повстання проти шахської влади і англійців, яке очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Хіабані. Він виступав проти кабальної англо-іранської угоди, вимагав зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, проведення демократичних реформ і автономії для Азербайджану. Повсталим вдалося взяти владу в свої руки в Тебризі і в інших містах та районах Іранського Азербайджану. У вересні 1920 р. повстання було придушено англійськими і шахськими військами. Шейх Хіабані та багато його прибічників були вбиті.

В іншій північній провінції Ірану - Гиляні 5 червня 1920 р. була проголошена Гилянська республіка і тимчасовий революційний уряд на чолі з Кучек-ханом. До нього увійшли представники різних політичних течій і соціальних груп - поміщики, націоналісти, демократи, комуністи. Протиріччя між членами уряду і, відповідно, між політичними силами, які вони представляли, зумовили внутрішню слабкість республіки. Голова уряду Кучек-хан був проти аграрної реформи, на якій наполягали комуністи та представники національних меншин, зокрема, курди.

22. Суспільно-політичне та економічне життя країн Латинської Америки в 1900-1917рр. Посилення проникнення іноземного капіталу в латиноамериканських державах

Латинська Америка - це та частина Північної, Центральної і Південної Америки, що лежить на південь від кордону між США і Мексикою. Назву цей регіон світу отримав через панування там іспанської і португальської мов, які виникли на основі стародавньої латинської мови.

У країнах Латинської Америки, які здобули незалежність у першій половині XIX ст., склалися політичні відносини, успадковані від колоніального минулого.

Домінуюче становище у політичному житті посідали різні угруповання латифундистів - нащадків іспанських і португальських дворян-колонізаторів, які використовували працю безземельних селян (в основному індіанців) та негрів-рабів (рабство у деяких країнах існувало до кінця XIX ст.). Латифундії ставали центрами життя цих країн.

Після здобуття незалежності ці країни, крім Бразилії, були проголошені республіками, повнота влади в них належала вождям, які спиралися на армію і деякі угруповання латифундистів. При цьому в країнах формально зберігались конституції, представницькі органи, імітувалось проведення виборів.

Панування латифундій приводило до переважно аграрного характеру розвитку цих країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від промислово розвинутих держав - спочатку Англії, а згодом Німеччини і США, які забезпечували країни Латинської Америки промисловими товарами, капіталами і були основними ринками збуту для їх продукції. Сільське господарство країн мало монокультурний характер. У Аргентині переважало виробництво м'яса і зерна, в Бразилії та Колумбії - кави, на Кубі - цукру, в Центральноамериканських країнах - тропічних фруктів.

Таким чином, поєднання політичного суверенітету і економічної залежності стала важливою особливістю розвитку країн регіону.

З кінця XIX ст. у країнах Латинської Америки розвивається промисловість, переважно гірничодобувна і по переробці сільськогосподарської продукції, орієнтована на ринки Європи, США і залежна від іноземного капіталу.

Перша світова війна безпосередньо не зачепила країни Латинської Америки, проте мала для їх розвитку суттєві наслідки. Зростання споживання сільськогосподарської продукції і сировини у воюючих державах призвело до зростання ціни на цю продукцію.

На початку XX ст. Мексика переживала глибоку політичну кризу. Як і в інших країнах Латинської Америки, тут панували великі латифундисти (поміщики), а також значний вплив мав іноземний капітал. Таке становище не задовольняло національну промислову та торговельну буржуазію. Вона прагнула добитися політичної влади. Другою гострою проблемою було аграрне питання. Поміщики-латифундисти привласнили общинні землі.

Це викликало масовий селянський рух. На півночі народне повстання очолив майбутній генерал Панчо Вілья (1877-1923). На півдні діяла партизанська армія під проводом Еміліо Сапати (1869-1919). Згодом він теж був удостоєний звання генерала революційної армії.

Селянський рух збігся з активізацією дій ліберальної буржуазії, яку не задовольняла реакційна політика президента генерала Порфіріо Діаса, що перебував при владі з 1876 року.

Політична криза загострилася 1910 р. у зв'язку з проведенням Діасрм чергової "виборчої кампанії". Цього разу на відміну від минулих років опозиція мала свого кандидата на пост президента — Франсіско Мадеро (1873-1913). Напередодні виборів ге нерал Діас заарештував Мадеро, але той звільнився під заставу і виїхав до США. Діас, безумовно, "переміг" на виборах. Мадеро опублікував за кордоном матеріали про фальсифікацію виборів та закликав своїх співвітчизників підняти повстання. У відповідь на цей заклик у різних місцях країни розпочалися масові виступи, у тому числі в армійських частинах. Ці події стали початком мексиканської революції.

7 червня 1911 р. Ф. Мадеро повертається до Мехіко. Престарілий диктатор Діас тікає з Мексики; 2 жовтня того ж року Мадеро було обрано президентом. До влади прийшов буржуазно-поміщицький блок ліберальної орієнтації. Однак у лютому 1913 р. реакційні кола за підтримки ззовні здійснили заколот, внаслідок якого до влади прийшов генерал Уерта. Проти нового диктатора продовжували боротьбу селяни на чолі з Сапатою та Вільєю. Новий лідер ліберальної буржуазії Карранса очолив повстання і закликав до відновлення демократичного устрою. СІЛА відкрито втручалися у мексиканські події, висадивши в квітні 1914 р. десант у Веракрусі. Однак це не змогло зупинити революційних сил. У липні 1914 р. вони скинули диктатуру, але тепер загострилися суперечності між основними учасниками цієї боротьби. Селяни вимагали знищення поміщицького землеволодіння, на ділення землею на справедливій основі. У серпні сторони вступають у відкритий конфлікт, в якому перемагає Карранса. Зазнала невдачі нова спроба втручання в мексиканські події з боку США у 1916 р. Скликані у грудні 1916 р. законодавчі збори до лютого 1917 р. виробили конституцію Мексики. Згідно з конституцією земля та її надра оголошувались надбанням нації, різко обмежувались права іноземців на користування природними ресурсами. Держава конфіскувала все майно церкви. Передбачали ся частковий переділ поміщицьких садиб, введення восьмигодинного робочого дня, встановлення мінімуму заробітної плати, визнання права створювати профспілки і проводити страйки.

Прийняття конституції знаменувало перемогу революції, яка завдала серйозного удару поміщицькому землеволодінню, католицькій церкві, послабила позиції іноземного капіталу, створила більш сприятливі умови для розвитку ринкових відносин у Мексиці. Однак революція не повністю вирішила існуючі проблеми.

23. Економічне становище та суспільно-політичні рухи в країнах Латинської Америки в 1918-1940рр. Зовнішня політика країн континенту

У Мексиці в результаті революції 1910-1917 pp. до влади прийшла нова політична еліта. 1 травня 1917 р. була прийнята одна з найбільш демократичних на той час конституцій. Вона закріплювала за нацією права на землю та її надра, зобов'язувала повернути селянам всі захоплені у них землі, а також наділити їх землею із державного фонду. Крім того, кожний штат встановлював максимум землеволодіння, а надлишки викуплялись і розподілялись між селянами. Конституція визнавала права профспілок, встановлювала 8-годинний робочий день. Початкова освіта стала обов'язковою і безплатною. Мексика була проголошена демократичною президентською федеративною республікою.

Ще одним поштовхом до таких перетворень стала економічна криза 1929-1932 pp. Вона відчутно вдарила по економіці латиноамериканських країн. Впали надходження від експорту. На складах накопичилась значна кількість сільськогосподарської продукції, яку доводилось знищувати, щоб хоч якось утримати ціни від різкого падіння. Ця криза показала всю небезпечність збереження економічної залежності. Відбувається нове піднесення антиімперіалістичного руху (насамперед антиамериканського й антиан-глійського), що призвело до зближення країн Латинської Америки з Німеччиною та Італією, які суперничали з США і Англією. Але головною метою урядів Латинської Америки був пошук виходів із скрутного становища.

У країнах Латинської Америки починається індустріалізація, яка повинна була компенсувати неможливість імпорту машин і обладнання з промислово розвинутих країн. Для розвитку власної промисловості місцевому капіталу надавались всілякі пільги. Держава вкладала кошти у розвиток промисловості, що сприяло виникненню державного сектору економіки. Робились спроби змінити структуру експорту, щоб зменшити його залежність від одного виду продукції. Встановлювався контроль над діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії була націоналізована нафтодобувна промисловість.

Таким чином, у Латинській Америці, як і у країнах Заходу, криза призвела до посилення державного регулювання економі»-кою. Форми проведення перетворень були різними. У Бразилії з ініціативою проведення реформ виступив президент Жетуліо Варгас (1930-1945 pp.). Він встановив режим особистої влади і у перші роки свого правління був прихильником фашизму й намагався у всьому бути схожим на Муссоліні. Під час війни він кардинально змінив свої погляди і направив воювати на боці антигітлерівської коаліції 30-тисячний корпус, який брав участь у бойових діях в Італії.

За роки правління Ж.Варгаса у Бразилії була проведена індустріалізація, введені протекціоністські митні податки, було розвідано й почалась експлуатація покладів природних родовищ (боксити, залізна руда, нікель, золото). Освоювались нові землі. У соціальній сфері здійснено страхування та трудове законодавство, введено 8-годинний робочий день, визначено розмір мінімальної заробітної плати, пенсій, відпусток тощо. Значні кошти були направлені на розвиток освіти й культури.

У Чилі схожі реформи були проведені урядом Народного фронту на чолі з президентом Агірре Серду.

Найбільш ґрунтовні перетворення були проведені у Мексиці президентом Ласаро Карденасом (1934-1940). За часи його правління покінчено з пануванням латифундій, націоналізовано залізниці і нафтову промисловість, утвердився демократичний устрій.

США і Латинська Америка. Посилення антизахідних, особливо антиамериканських настроїв примусило США скорегувати свою політику в Латинській Америці. Президент Рузвельт заявив, що США будуть проводити політику "доброго сусіда" і не здійснюватимуть інтервенції (що не завадило здійснити її у 30-ті роки в Нікарагуа). США стали покладатися на розвиток міжамериканського співробітництва на основі рівності. Така політика сприяла послабленню впливу Німеччини та Італії в Латинській Америці і створила умови для участі країн Латинської Америки у Другій світовій війні на базі антигітлерівської коаліції (19 країн оголосили війну Японії, Італії, Німеччині і стали членами Організації Об'єднаних Націй). Реально взяли участь у війні Бразилія і Мексика.

24. Країни Передньої та Центральної Азії між світовими війнами /Туреччина, Іран, Афганістан/.

Як і Китай, Іран потрапив в економічну й політичну залежність від Великої Британії і Росії, але зберіг своє власне правління — владу шаха. Його адміністрація захищала інтереси найконсервативніших сил у суспільстві, заважала розвиткові країни шляхом прогресу. Крім того, в Ірані традиційно існував глибокий конфлікт між світською й духовною владами. Майже все населення країни було мусульманами-шиїтами. Вони не визнавали законності влади шаха, який, на їхню думку, не був потомком пророка Мухаммеда. Тому в іранській революції 1905-1911 pp. переплелися як соціальні, так і релігійні мотиви.

Революцію в Ірані можна схарактеризувати як антифеодальну та антиімперіалістичну. Вона була зумовлена тяжкими умовами життя народних мас, які зазнавали жорстоких утисків як з боку свого феодально-абсолютистського режиму, так і з боку іноземних поневолювачів. Великий вплив на революційне піднесення справили події 1905-1907 pp. у Росії, де на нафтопромислах Баку працювало багато іранських робітників (за деякими даними, майже 20% усього пролетаріату). У 1905 р. їх було звільнено й відправлено на батьківщину. Це призвело до загострення ситуації в Ірані.

Революційні виступи розпочалися в грудні 1905 р. У Тегерані на знак протесту проти розправи місцевої влади над старим се'їдом, "потомком пророка" розпочалися мітинги й демонстрації. Шах пообіцяв покарати винних, але не виконав обіцянки. Влітку 1906 р. піднялася нова хвиля народного невдоволення. Цього разу демонстранти вимагали прийняття конституції та обрання меджлісу (парламенту). Шах змушений був піти на поступки. В жовтні розпочав роботу перший іранський меджліс, який розробив конституцію, проголосив країну конституційною монархією та прийняв низку законів про обмеження прав феодальної аристократії.

Національна буржуазія вважала революцію закінченою, але народні маси продовжували боротьбу за подальші реформи. За прикладом російських робітників, вони почали створювати органи революційної влади (енджумени), які контролювали дії шахської адміністрації на місцях, вводили тверді ціни на хліб, виконували судові функції тощо.

У квітні 1907 р. меджліс узаконив статус енджументів, хоча і обмежив їхні права економічними питаннями. У відповідь в країні поширився рух муджахедів — бійців за віру, ідею та справедливість. Вони формують різні організації, в тому числі й нелегальні, зокрема збройні загони федаїв — людей, які готові були пожертвувати собою заради ідеї.

Новий шах Ірану Мухамед Алі, що вступив на престол у 1907 р. за підтримки урядів Великої Британії та Росії, 1908 р. здійснив двірцевий переворот, розпустив меджліс, увів у Тегерані військовий стан.

Наступ реакційних сил викликав нову хвилю масових невдоволень, вершиною яких стало збройне повстання в Тебрізі — адміністративному центрі іранського Азербайджану. Невдовзі всі північні провінції країни виступили проти шаха. Загони федаїв оточили Тегеран і в 1909 р. скинули шаха Мухамеда Алі, який емігрував до Росії. Новий шах Ахмед скликав другий меджліс, відновив дію конституції. Нова система виборів привела в парламент ліберальних поміщиків та торговельну буржуазію, які не змогли закріпити завоювання революції. Наприкінці 1911 р. вона була остаточно придушена — меджліс та енджумени розпущено, прогресивні газети закрито. Вирішальну роль в розгромі революції відіграли російські та англійські війська.

Однак незважаючи на поразку революції, в країні збереглася конституція. Іран формально став конс-титуційною монархією.

Революційні події в сусідніх державах Росії та Ірані справили великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Османській імперії.

1906 р. повстали моряки турецького флоту, а 1907 р. виступили робітники Ерзерума, посилився національний рух арабів. Створюються нелегальні революційні організації та групи. Серед них виділялася організація "Єднання і прогрес", що спиралася в основному на молоде офіцерство. її метою було відновлення конституції 1876 p., проведення поміркованих буржуазних реформ, модернізація суспільства за європейським зразком.

В Європі членів цієї організації називали молодотурками. Наприкінці 1907 р. у Парижі вони провели з'їзд представників різних організацій, на якому було прийнято рішення про підготовку збройного повстання проти султана.

Воно розпочалося у липні 1908 р. виступом розташованих в Македонії військових частин під командуванням майора Ахмеда.

Повсталі вирушили до Стамбула, де були активно підтримані столичним гарнізоном. Це змусило султана скликати парламент і відновити дію конституції 1876 р. Молодотурки задовольнилися своєю першою перемогою, їхні подальші дії були повільні й нерішучі. Цим скористався султан, який за підтримки духовенства та лідерів реакційних організацій підняв 13 квітня 1909 р. заколот. Хоча молодотурки швидко його придушили, вони не виконали своїх обіцянок і не провели антифеодальної реформи.

Обмежений характер революції в Туреччині пояснювався слабкістю соціальних сил, що виступали за буржуазний шлях розвитку країни. Негативну роль відігравав і націоналізм молодотурків, їхні ідеї "пантюркізму" збереження єдиної й неподільної імперії. Вони не поділяли прагнення поневолених народів Османської імперії створити свої національні держави.

25. Боротьба народів Індії за незалежність /1919-1942рр./. Ганді.

У роки Першої світової війни британський колоніальний уряд обіцяв надати Індії самоуправління. Проте упродовж 1918-1921 pp. він провів низку реформ, спрямованих на зміцнення колоніального стану Індії. Це викликало гостре невдоволення, що переросло у відкритий бунт. Антиколоніальну боротьбу очолив Індійський національний конгрес (ІНК), який закликав індійський народ уникати насильницьких форм боротьби. Ідеологом цієї партії став Махатма Ганді. Він розумів, що успіх антиколоніального руху можливий лише за умови його масовості. Вищою метою суспільного розвитку М. Ганді вважав сарводайю — суспільство загального благоденства, яке досягається шляхом ненасильницької боротьби і моральним переконанням. Прихильники гандізму не сприймали європейської цивілізації, виступали проти ринкових відносин. Гандізм базувався на національних, культурних, історичних та релігійних традиціях, відкидав нерівність і кастовий поділ. Ганді зумів об'єднати всі соціальні рухи і верстви індійського суспільства в антиколоніальній боротьбі.

Ситуація в Індії загострилася в 1919 р. після прийняття парламентом Великобританії «Закону про управління Індією», який розпалював ворожнечу між індусами і мусульманами та закону проти «антиурядової діяльності». У квітні 1919 р. у Пенджабі англійські колонізатори розстріляли демонстрацію — загинуло близько 1000 осіб. Кривава розправа викликала протести по всій країні. Ганді закликав до харталу — припинення будь-якої ділової активності, бойкоту всього англійського. Всеіндійська кампанія громадської непокори відбувалася під гаслом незалежності і тривала до 1922 р. ІНК перетворилася на масову політичну партію, що нараховувала 10 млн осіб.

Колоніальна адміністрація провела масові репресії, розпалю-вала індусько-мусульманську ворожнечу, яка відволікала населення від політичної боротьби і послаблювала національно-визвольний рух. Чисельність ІНК скоротилася, в ньому утворилося три угруповання.

У другій половині 20-х pp. відбувається нове піднесення національно-визвольного руху, з'являються нові політичні партії, що відстоювали інтереси народних мас. У 1928 р. ІНК схвалив проект конституції, яка передбачала надання Індії статусу домініона, введення загального виборчого права тощо. Ліве крило конгресу виступало за незалежність і почало створювати Всеіндійську лігу на чолі з Джавахарлалом Неру.У 1929 р. сесія національного кон-гресу обрала головою партії лідера лівих сил Дж. Неру і проголосила головною метою конгресу боротьбу за повну незалежність шляхом кампанії громадянської непокори.

На початку 1930 p. M. Ганді опублікував 11 вимог, що передбачали зменшення податків, відміну монополій, скорочення військових видатків, звільнення політичних в'язнів тощо. Англійський уряд відмовився виконати ці вимоги. Тоді М. Ганді закликав до нової кампанії громадянської непокори, що розпочалася навесні 1930 р. Англійський уряд оголосив поза законом ІНК, заарештувавши 60 тис. учасників руху, в тому числі М. Ганді і Дж. Неру. Репресії викликали народні повстання у ряді міст.

У 1931 р. між англійським урядом і ІНК було укладено угоду про припинення кампанії непокори, урядових репресій і звільнення заарештованих. Лідери ІНК висунули вимогу надати Індії самоврядування і статус домініона, але ця вимога була відкинута. Нова акція непокори, організована Ганді в 1932 p., успіху не мала.

У 1935 р. англійський уряд затвердив акт про управління Індією («Рабська конституція»), що передбачав розширення участі індійців у виборах до місцевих законодавчих органів. На виборах до коаліційних законодавчих зборів у 1937 р. ІНК здобув перемогу — у 8 з 11 провінцій були створені конгресистські уряди.

Упродовж 1937-1939 pp. Індія була охоплена страйковим рухом, що мав економічний характер і селянськими виступами.

З початком Другої світової війни Індія стала воюючою країною. На початку 1940 р. Великобританія пообіцяла надати Індії статус домініона після закінчення війни.

26. Австрійський Союз напередодні 1-ої світової війни

В 1848-1849 революційні події охопили всі провінції Австрійської імперії та землі, населені українцями: Галичину, Буковину та Закарпаття. Особливо великими були виступи у Відні, Празі, Львові. Велике селянське повстання під керівництвом Л. Кобилиці відбулося на Буковині. Уряд був змушений піти на поступки, найважливішими серед яких були ліквідація панщини, опублікування конституції та скликання парламенту (рейхстагу). Подальше наростання революційних подій (особливо в Угорщині) викликало втручання царської Росії, з допомогою якої австрійському урядові вдалося придушити виступи у всіх регіонах імперії. Протягом 1850-60-х зусилля уряду були спрямовані на досягнення компромісу з правлячими колами окремих частин імперії, що привело до утворення в 1867 Австро-Угорщини. Це зумовили і зовнішньополітичні невдачі Австрії: загострення відносин з Російською імперією під час Кримської війни 1853-56, поразки у війнах з Сардинським королівством і Францією у 1859, з Пруссією та Італією у 1866.

У ІІ пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. у зовнішній політиці Австрії домінували намагання укласти союз з Німеччиною, спрямований проти Росії та Франції. Австро-німецький договір було укладено 1879, згодом до нього приєдналася також Італія (1882), чим було завершене створення Троїстого Союзу. Цей блок відіграв важливу роль у розв’язанні Першої світової війни 1914-18, під час якої Австрія в союзі з Німеччиною, Болгарією та Туреччиною воювала проти Антанти. Невдалі воєнні дії, посилення економічної та політичної кризи восени 1918 призвели до розпаду Австро-Угорщини.

27. Національно-визвольний рух в Китаї у 1918-1923рр. Створення єдиного фронту, Північний похід. Китай у 1927-1937рр. Громадянська війна

Формально Китай був незалежною державою. Насправді ж на межі ХІХ-ХХ ст. країну було поділено на сфери впливу багатьох держав (Великобританії, Німеччини, США, Росії та Японії).У Китаї існували так звані «відкриті порти», в яких іноземці користувалися правом екстериторіальності — непідпорядкованості китайським законам. На Паризькій мирній конференції держави-переможниці, скориставшись політичною роздробленістю Китаю, передали Японії колишні німецькі володіння в провінції Шаньдун. Це викликало масове невдоволення в Китаї, що вилилось у вибух патріотичних антияпонських виступів пекінських студентів («Рух 4 травня»). Цей рух охопив різні верстви населення і ознаменував новий етап національно-визвольної боротьби проти напівколоніального становища країни.

Піднесення національно-визвольного руху сприяло створенню єдиного антиімперіалістичного фронту. Найвпливовішою політичною партією Китаю була Національна народна партія (Гоміндан), яку очолив Сунь Ятсен. Центром революційної боротьби став Гуанчжоу на півдні Китаю, де існував республіканський уряд. У 1923 р. Комуністична партія Китаю (КПК) вступила до Гоміндану.

У 1924 р. І з'їзд Гоміндану проголосив політику єдиного фронту національно-революційних сил і прийняв маніфест, який по-новому трактував «три народних принципи», проголошених Сунь Ятсеном: націоналізм (боротьба за визволення Китаю і рівноправність всіх народів); народовладдя (боротьба за демократичну республіку, в якій влада належатиме народу); народне багатство (рівність економічних і політичних прав, обмеження великого капіталу). Для створення Національно-революційної армії (НРА) Сунь Ятсен звернувся за допомогою до СРСР Упродовж 1924-1927 pp. Гоміндан і КПК спільно вели боротьбу проти урядів Пекіна і північних провінцій.

У 1925 р. революція в Китаї набула загальнонаціонального характеру. 30 травня 1925 р. у Шанхаї англійська поліція розстріляла демонстрацію, що спричинило масовий вибух обурення. Основним завданням революції було відновлення суверенітету Китаю та політичного об'єднання держави. Після смерті Сунь Ятсена (1925 р.) гомінданівський уряд у Гуанчжоу очолив Ван Цзі-вей, який розпочав боротьбу за об'єднання країни.

Після II з'їзду Гоміндану у березні 1926 р. головнокомандувач збройними силами Чан Кайші здійснив військовий переворот. Він позбавив комуністів керівних посад у партії і 9 липня 1926 р. розпочав похід на Північ, щоб об'єднати Китай і створити демократичну республіку. Це була революційно-визвольна війна проти іноземних загарбників, яку підтримувало населення. Національному урядові вдалося взяти під контроль сім провінцій з населенням 150 млн осіб.

Проте у 1927 р. в єдиному антиімперіалістичному фронті стався розкол. Чан Кайші створив у Нанкіні власний уряд, підтвердив вірність трьом принципам Сунь Ятсена, засудив іноземне втручання у внутрішні справи Китаю і закликав до розриву з комуністами. Влада перейшла до рук національних буржуазних кіл, військових та інтелігенції, що відображали інтереси національно-демократичних сил. Поступово владу Національного уряду визнали всі політичні сили, крім комуністів, які розпочали власну революційну боротьбу.

Протистояння Гоміндану і КПК переросло у громадянську війну, що охопила Північний і Центральний Китай. ДляЧан Кайші та Гоміндану революція скінчилася і він прагнув до соціально-економічних реформ, які б модернізували Китай. Комуністи закликали народ до продовження революції, встановлення диктатури пролетаріату, радянської влади, аграрної реформи тощо.

У внутрішній політиці уряд Чан Кайші сприяв розвитку державного сектора економіки, запровадив планування економічного розвитку, контроль над системою фінансів. Було здійснено ряд заходів соціального характеру — створено систему профспілок, прийнято закон про працю, мінімальну заробітну плату тощо. Щоб досягти реальних результатів, Чан Кайші посилив диктаторські елементи влади.

У 30-х pp. гомінданівський режим виявися неспроможним продовжувати проголошені реформи. Державна влада та партійне керівництво переживали глибоку кризу. Упродовж 1930-1933 pp. уряд вів боротьбу проти комуністичної Червоної армії та селянських бунтів на півдні та півночі країни. Комуністи зазнали поразки і змушені були відступити в північно-західні провінції Китаю. У 1935 р. КПК очолив Мао Цзедун. Значно погіршилося зовнішньополітичне становище Китаю внаслідок захоплення Японією Маньчжурії в 1931 р.

Необхідність організації опору японській агресії зумовила в 1935 р. початок переговорів Чан Кайші з СРСР про надання військової і фінансової допомоги. Після початку Японією в липні 1937 р. війни проти Китаю, Гоміндан і КПК об'єднали свої зусилля, створивши єдиний антияпонський фронт. Упродовж 1937-1938 pp. ним було проведено низку заходів мобілізації для боротьби з Японією. З початком Другої світової війни ситуація докорінно зміниться — Китай знову буде розколотий громадянською війною.

28. Загострення внутрішньополітичного становища США в 50-ті роки /закон Тафта-Харлі, Маккартизм/.

Розгортання "холодної війни" позначилося і на внутрішньополітичному житті країн Заходу. Обмежувалися демократичні права, гонінню піддавалися ліві сили (комуністи, антивоєнні сили і рухи, громадяни, які симпатизували СРСР). В США ця тенденція проявилась в політиці маккартизму. Маккартизм виник як реакція на революцію в Китаї і втрату китайського ринку, яка була підсилена війною в Кореї.

Виступаючи в лютому 1950 p., сенатор Джозеф Маккарті заявив: "Шість років тому в сфері впливу СРСР було 180 млн. осіб... Тепер вже 800 млн. осіб опинилися під абсолютною владою Радянської Росії - зростання на 400%. Причини, через які ми виявились безсилими, не в тому, що наш єдиний могутній противник послав війська для вторгнення на наші береги, а в зраді тих, до кого наша нація відноситься так добре... На мою думку державний департамент піддався комуністичній інфільтрації". Ця промова стала сигналом для антикомуністичних сил. Всупереч президентському вету у вересні 1950 р. було прийнято закон "Про внутрішню безпеку". Почалися гоніння і арешти лідерів Комуністичної партії США (арештовано 140 осіб) і профспілок (арештовано 100 осіб), переслідування ліберально настроєних професорів, "полювання на відьм", шпигуноманія. Маккартизм не став довготривалою тенденцією внутрішньої політики США. Потепління міжнародного становища призвело до відновлення демократичних процесів.

Під впливом цих факторів продовжувало погіршуватись економічне становище: зростали податки, державний дефіцит, а в січні 1951 р. почалась стрімка інфляція. Адміністрація змушена була піти на встановлення жорсткого контролю над цінами. Це не виправило становище і зрештою призвело до падіння авторитету демократів.

На цьому тлі зріс авторитет Республіканської партії. Популярний національний герой Дуайт Девід Ейзенхауер став офіційним кандидатом республіканців на посаду президента. Вибори 1952 р. перетворились в особистий тріумф Ейзенхауера. Соціально-економічний розвиток США у період правління республіканців можна охарактеризувати таким чином: повільні темпи розвитку виробництва і часті кризи (1953-1954, 1957-1958, 1960-1961 pp.), початок впровадження автоматизації в різних сферах виробничого процесу (впровадження автоматичних машин, конвеєрного методу обробки, автоматичних контрольних систем, електронно-обчислювальних систем), помітні зміни структури робочої сили (збільшення кількості робітників невиробничої сфери, скорочення фермерів в суспільстві відносно інших верств населення з 16,6% до 12%), інтенсивний розвиток військово-промислового комплексу. Все це відбулося на тлі етатизації соціально-економічних процесів. У 50-ті роки проходить трансформація республіканської та демократичної партій: соціально-економічний розвиток країни вбачається ними у розвитку державного регулювання економікою.

Ці два чинники мали значний вплив на його внутрішньополітичний курс. З одного боку, він не розширював соціальні програми, започатковані демократами, з іншого - він не дозволив їх скоротити, як цього вимагала більшість республіканців. Ще формуючи концепцію свого президентства, Ейзенхауер говорив, що країна потребує спокою після великих потрясінь Другої світової війни.

На період правління адміністрації Ейзенхауера припадає потепління відносин між СРСР та США, припинення війни у Кореї. У 1950-ті роки вдалося запобігти гострих міждержавних криз. Головною метою США було усунення загрози проникнення СРСР у нові регіони світу. З цією метою було розроблено "доктрину Ейзенхауера", згідно з якою США повинні заповнити "вакуум", який з'явився в результаті розпаду колоніальних імперій Великобританії та Франції і утворення незалежних держав, а також протидіяти СРСР не всюди, а там, де складуться сприятливіші умови

Закон Тафта-Хартлі - законодавчий акт (закон про регулювання трудових відносин), прийнятий у США в 1947р. як виправлення до закону Вагнера, відповідно до якого регулювався профспілковий рух у США. Можна виділити наступні положення закону: 1) положення, що забороняють певні дії з боку профспілок;

2) положення, що регулюють внутрішнє життя профспілок;

3) положення, що визначають процедуру висновку колективних договорів; 4) положення про контроль за страйками, що загрожують здоров'ю й благополуччю нації.

Відповідно до положення № 1 профспілкам заборонялося: примушувати працівників вступати у свої ряди; вторинні бойкоти; надмірні внески; практика збереження робочої сили незалежно від потреб у ній; відмовлятися від переговорів з адміністрацією. Крім того, заборонялися деякі види страйків.

Відповідно до положення № 2 профспілки були зобов'язані надавати Національному керуванню по трудових угодах фінансові звіти; їм заборонялося надавати фінансову підтримку на федеральних виборах і т.д.

Відповідно до положення № 3 був розроблений механізм, що дозволяє уникати великих страйків, що підривають економіку країни: зокрема вводилася можливість відстрочити страйк на 80 днів для опитування робітників щодо прийнятності пропозицій наймача.

29. Крах колоніальної системи в країнах Африки після ІІ-ої світової війни

Після Другої світової війни швидко пішов процес деколонізації Африки. Роком Африки - роком звільнення найбільшого числа колоній - був оголошений 1960.

У зв'язку з тим, що границі африканських держав під час "перегони за Африкою" проводилися штучно, без обліку розселення різних народів і племен, а також те, що традиційне африканське суспільство не було готове до демократії, у багатьох африканських країнах після здобуття незалежності почалися громадянські війни. У багатьох країнах до влади прийшли диктатори. Виниклі в результаті цього режими відрізняються зневагою до прав людини, бюрократією, тоталітаризмом, що, у свою чергу, приводить до кризи економіки й зростаючої бідності.

У цей час під контролем європейських країн перебувають:

· анклави Іспанії в Марокко Сеута й Мелилья, Канарські острова (Іспанія),

· острова Св. Олени, Піднесення, Тристан-Так-Кунья й Архіпелаг Чагос (Великобританія),

· Реюньон, Острова Эпарсе й Майотта (Франція),

· Мадейра (Португалія).

Середина 50-х років позначилась піднесенням національно-визвольного руху народів Північної Африки. Було порушено питання в Оон про надання незалежності Марокко та Тунісу, через їх політичну зрілість - Марокко (2.03.56), Туніс (15.07.56).

Алжир – 1 листопада 54р. збройне повстання проти французів = партизанська війна. Очолив цю боротьбу Фронт Національного визволення. У 57 р. ФНВ створив Нац. Раду алжирської революції, а в 1958 р. Нац рада проголосила Алжирську республіку. Війна тривала до 62р. 18 березня Франція підписала Евіанські Угоди. Провели референдум і того ж року проголосили Алжирську Народну Демократичну Республіку.

Впродовж кількох років майже всі свої колонії втратили Англія, Франція та Португалія. Незалежність здобули майже всі країни Тропічної та Південної Африки. За період 50-60 рр. Ситуація в Тропічній Африці змінилась докорінно. В 1950 р. було тільки дві незалежні держави – Ліберія та Ефіопія, до кінця 1960 р. там вже була 21 незалежна держава.

30. Австралія між двома світовими війнами та в роки ІІ-ої світової війни

Після укладення Версальського мирного договору коаліція військового часу розпалася. Сільські землевласники відмовилися підтримати уряд Хьюза, і він змушений був піти у відставку в 1923 р., що призвело до утворення коаліції Національної партії та Аграрної партії. У 1927 р. уряд приступив до переводу федеральної столиці з Мельбурна до Канберри. Він дозволив в'їзд 300 тис. іммігрантів і почав перетворення Союзного банку на Центральний банк, надавши останньому право випуску паперових грошей, ведення обліку векселів тощо.

У кінці 1920-х років уряд вжив жорстких заходів проти страйків і запропонував відмінити систему арбітражу. В обстановці назріваючої кризи промисловості уряд втратив популярність. Після виборів 1929 р. лейбористська партія прийшла до влади якраз напередодні світової економічної кризи.

31. Участь країн Азії у ІІ-й світовій війні. Політичні партії та їх роль в процесі б-би за незалежність в країнах Африканського континенту

Воєнні дії розгорталися не лише в Європі та на Далекому Сході, а й на півночі Африки. В 1940-1941 pp. італійські фашисти мали намір створити імперію в Африці й обернути Середземне море на "внутрішнє море" Італії. В серпні вони захопили британське Сомалі, частину території Кенії й Судану, в середині вересня вторглися з Лівії в Єгипет, намагаючись підійти до Суеца. Проте незабаром їх було зупинено, а в грудні розбито англійськими військами. Спробу італійців розвинути наступ з Албанії у Грецію грецька армія відбила. В січні-травні 1941 р. англійські війська звільнили від італійців британське Сомалі, Кенію, Судан, Ефіопію та інші країни.

На початку 1941 р. до Північної Африки на допомогу італійським військам прибув німецький танковий корпус на чолі з генералом Е. Роммелем. Розгорілися бої. Внаслідок операції "Крусейдер" британські війська звільнили від фашистів майже всю Кіренаїку, але невдовзі втратили її. Ініціативою заволоділи держави фашистського блоку. У червні 1942 р. німецько-італійське командування здійснило наступальну операцію під кодовим найменуванням "Тезей", метою якої було оволодіння Тобруком і вихід на єгипетський кордон. Після кровопролитних боїв 19 червня 1942 р. Тобрук було взято в облогу, і вже наступного дня німецькі танкові частини за підтримки авіації розпочали його штурм. 21 червня гарнізон капітулював, до полону потрапило 33 тис. англійських солдатів та офіцерів. Подолавши за час наступу майже 600 км, німець ко-італійські війська здобули великі трофеї і зав дали значних втрат британській армії, які досягли 80 тис. чол.

Англійці закріпилися на заздалегідь підготовлених оборонних рубежах біля Ель-Аламейна. У зв'язку з успішним просуванням німецько-італійських військ Гітлер і Муссоліні відмовилися від наміченої операції "Геркулес", яка мала на меті загарбання Мальти, і вирішили продовжити наступ, "щоб відторгнути Єгипет від Англії".

Лише у жовтні-листопаді 1942 р. у Північній Африці відбувся корінний перелам на користь англо-американських союзників, англійці здобули перемогу під Ель-Аламейном, англо-американські війська, висадившись в Алжирі й Марокко, розпо чали наступ на Туніс. 12 травня 1943 р. після тривалих боїв італо-німецькі війська капітулювали. Вся Північна Африка була звільнена союзниками.

32. Особливості економічного та внутрішньополітичного життя Австралії в 1945-1955рр.

Роберт Дж. Мензис пробув на посаді прем'єр-міністра всього п'ять місяців, коли його уряд приєднався до Великобританії і оголосив війну Німеччині 3 вересня 1939. Австралійські війська билися на Близькому і Середньому Сході і в Північній Африці в 1940-1942 рр. Однак коаліційний уряд Мензиса зіткнувся із зростаючою опозицією, і в кінцевому підсумку 7 жовтня 1941 р. лідеру Лейбористської партії Джону Кертіну було запропоновано сформувати новий уряд.

Напад японців на Перл-Харбор 7 грудня 1941 р. стався через два місяці. Раптовий напад Японії на Малайю, де восьма дивізія австралійської армії підтримувала англійців, примусив уряд Кертіна наступного дня оголосити війну Японії. Розгром японцями союзних військ у Південно-Східній Азії в подальші тижні похитнув віру австралійців у здатність британського військово-морського флоту захистити їхню країну. 26 грудня Кертін закликав до кардинальної зміни національної прихильності, проголосивши: "Австралія дивиться на Америку без всіляких розкаянь совісті з приводу наших традиційних родинних зв'язків зі Сполученим Королівством". Ігноруючи прохання британського прем'єр-міністра Уїнстона Черчилля, Кертін вивів шосту і сьому австралійські дивізії з Близького Сходу для захисту Австралії. Висадка японців на Новій Гвінеї в січні 1942 р., що супроводжувалася повітряними нальотами на Дарвін, Брум, Таунсвілл та інші міста північної Австралії, підтвердила правильність прийнятого рішення. У квітні 1942 р. американський генерал Дуглас Макартур прибув до Австралії, щоб виконувати функції головнокомандувача в південно-західній частині Тихоокеанського регіону при переході союзних військ у контрнаступ. Військово-морські і військово-повітряні сили Австралії були поповнені і мали велику боєздатність; до травня загроза японського вторгнення була усунена.

Під час Другої світової війни британський уряд прийняв Вестмінстерський акт 1931 р., що надав деяким домініонам, включаючи Австралію, законодавчу автономію. У післявоєнній Австралії запанував дух оптимізму й упевненості. Лейбористський уряд на чолі з прем'єр-міністром Джозефом Б. Чифлі, що змінив Кертіна після його кончини в червні 1945 р., висунув нові плани економічного розвитку країни. У період 1946-1949 рр. було розроблене законодавство, орієнтоване на підвищення добробуту, розвиток системи охорони здоров'я, турботу про осіб похилого віку, допомогу безробітним і непрацездатним. У 1949 р. був створений гідроенергетичний комплекс "Сніжні гори", щоб окропити посушливі внутрішні райони Південно-Східної Австралії і виробляти дешеву електроенергію. Важливе значення мала широкомасштабна імміграційна програма, що дозволила заповнити нестачу робочої сили в період післявоєнного економічного буму.

У тому ж 1949 р. стало очевидним, що лейбористський уряд втратив розуміння розставляння сил на міжнародній арені. Внутрішня політика викликала невдоволення широких верств населення. Прагнучи здійснити соціалістичні ідеали лейбористського руху, Чифлі спробував - дуже невдало - націоналізувати приватні банки. У грудні 1949 р. прем'єр-міністром знову став Р. Дж. Мензис, який прийшов до влади під час розподілу коаліції Ліберальної партії та Аграрної партії, висунувши виборчу платформу вільного підприємництва і антикомунізму.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. - 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002. - 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. - К.: Либідь, 1997. - 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. - Пер. з нім. 2-го вид.. - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. - К.: А.С.К., 2000. - 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. - К.: Академія, 1998. - 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. - К.: Феміна, 1995. - 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . - Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. - 93 с.

Скачати

Схожі роботи

2012-03-10

Національно-визвольний рух в Китаї у 1918-1923рр. Створення єдиного фронту, Північний похід. Китай у 1927-1937рр. Громадянська війна.Економічне становище та суспільно-політичні рухи в країнах Латинської Америки в 1918-1940рр. Зовнішня політика країн континенту