загрузка...

Реферати » Всесвітня історія

Причини Великої Французької революції (1789 - 1799рр.) та її міжнародне значення

Повний текст роботи з малюнками та таблицями доступний при скачуванні. Скачати
Дата введення: 2012-04-29       26 ст.

Вступ.

1. Головні причини революції.

2. Революційні війни Франції.

3. Скинення монархії. Завершення революції.

4. Міжнародне значення Великої Французької революції.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

За рівнем промислового розвитку Франція нічим не поступалася Англії, проте тут переважало ремісниче виробництво, а цеховий устрій активно підтримувався державою. В містах країни у XVI ст. проживало 15-17% населення. Кількість мануфактур була незначною, і займалися вони в основному виробленням предметів розкоші: шовку, атласу, оксамиту, меблів, килимів, військових обладунків тощо. Франція займала провідне місце в Європі з виробництва полотна, яке виготовляли сільські жителі, Організаторами і власниками розсіяних текстильних мануфактур були, як правило, купці та лихварі. Політика протекціонізму та меркантилізму захищала вітчизняних товаровиробників від іноземних конкурентів.

Повільними темпами розвивалися аграрні відносини. У XVI-XVIII ст. у Франції зберігалося велике землеволодіння, яке, щоправда, втратило становий характер. Людина будь-якого статусу могла володіти і вільно розпоряджатися землею. Зберігалися рентні відносини, утверджувалися такі форми взаємовідносин як оренда та найм. Відносно невисокий економічний потенціал Франції, пасивність буржуазії зумовили відставання країни у колоніальній експансії та зовнішній торгівлі.

З половини XVIII ст. занепадає військова могутність Франції. Було втрачено ряд володінь у Європі, частину територій в Америці та Індії. Проте важливішими були ознаки внутрішнього занепаду держави. Король Людовік XV не відзначався талантами своїх попередників, був легковажний та безвідповідальний. Своєю марнотратністю він знищив державну скарбницю. Лише у 1751 р. на утримання королівського двору, численні банкети, лови тощо було витрачено 60 млн. ліврів, що становило четверту частину річного дододу держави. Короля наслідувала французька аристократія та духовенство — привілейовані стани суспільства Внаслідок цього зростав податковий тягар, який падав на плечі третього стану — селян, ремісників, купців, банкірів. Небачених розмірів досягнув державний борг. Все це, а також безперервні війни, негативно вплинуло на економічне життя, компрометувало владу в очах суспільства.

У середині XVIII ст. Франція опинилася на межі економічного банкрутства. У цей же час загострюються соціальні суперечності Велике невдоволення існуючими порядками став проявляти третій стан, домагаючись, за прикладом Англії, зрівняння у правах з привілейованими станами. Поступово це невдоволення вилилося у революцію (1789-1794 рр.).


1. Головні причини революції

Франція від половини XVIII ст. зійшла з могутнього становища, на якому поставив її Людовік XIV. Занепад проявлявся передусім у воєнних невдачах: французький король мусив зректися проводу в Європі, а заморські колонії, в Індії й Америці, перейшли під владу Великої Британії. Але ще грізніші познаки розбиття проявлялися в самій державі.

Силою, що утримувала Францію кілька століть на високому рівні, була монархія. Абсолютизм, утворений зусиллями кардиналів Ришельє і Мазаріні, а заверш

ений «королем-сонцем», зв'язав в одне ціле відокремлені провінції і різні суспільні верстви та дав французькій державі провідне місце в Європі. Але французька монархія не утрималася на своєму високому рівні. Нащадок великого короля, Людовік XV, не визначався ані талантом свого прадіда, ані його почуванням відповідальності. Легкодушний і здеморалізований, він віддавався грубим розкошам життя, не дбаючи зовсім про державу, дозволяв управляти нею перекупним міністрам й амбітним жінкам. Він був винуватцем того, що авторитет корони упав і народ почав відвертатися від корони. До того ж Людовік XV своєю марнотратністю знищив багатий перед тим Державний скарб. Сам королівський двір налічував тоді 15 000 осіб: 4000 — цивільної служби, 9000 — військової, 2000 — служби королівської родини. Утримання цієї безлічі дармоїдів коштувало річно понад 40 мільйонів. Щоб роздобути гроші на ш видатки, треба було безнастанно підносити податки або затягати борги. І одне й друге компрометувало владу перед громадянством.

Виростали також чимраз більші протиріччя між суспільними класами. Ще від середніх віків французький народ ділився на три стани: духовенство, шляхту і «третій стан», до якого належали міщанство і селянство. Два перші стани мали окремі права і привілеї.

Духовенство здобуло собі значення тим, що здавна вело школи, займалося письменством і творило та розвивало французьку культуру. Народ, вдячний за це, обдаровував своїх добродіїв побожними фундаціями й земельними маєтками. У XVIII ст. вартість церковних земель пораховано на чотири мільярди, а це давало щорічно 150 мільйонів доходу. До того ж народ платив духовенству десятини — понад 120 мільйонів. Церква була звільнена майже від усіх податків, тільки що п'ять років платила 16 мільйонів данини, та й то не завжди регулярно. Отже, духовенство було станом надзвичайно багатим. Але в тому часі воно вже не виконувало своїх обов'язків так ревно, як давніше. До винятків належали, наприклад, бенедиктини в Сен-Mop, котрі під час голоду живили ціле село, і за це пізніше, під час революції, селяни боронили їх монастир. Але то були винятки. Більша частина духовенства походила зі шляхти і піддалася загальній деморалізації, що опанувала французьку аристократію. Єпископи й абати жили так само, як і інші вельможі, утримували численний двір, уладжували гучні бенкети, провадили життя серед ловів і забав. За їх прикладом йшли і деякі сільські парохи, що у своїх селах появлялися тільки за десятиною, а зрештою шукали веселого життя по містах. Монастирське життя підупало так, що навіть по жіночих монастирях відбувалися бенкети, а гістьми на них були офіцери місцевих залог. Багато духовників перейнялося ідеями раціоналізму і з презирством ставилося до церкви та релігії[7, c. 16-17].

Другий привілейований стан — шляхта — також забув про свої колишні громадянські обов'язки й заслуги. Шляхта — це були ті колишні лицарі, що власною груддю обороняли свою землю, проливали кров за батьківщину та боронили міщан і селян від ворога. Зрозуміла річ, що народ відплачував своїм оборонцям всякими данинами й роботами. Але від часу, коли держава сама перейняла на себе оборону країни, шляхта перестала служити у війську й тим самим перестала відігравати роль оборонця населення. Та давні привілеї при панах залишилися, й вони змагали ще до того, щоб їх побільшити. Розкішне і виставне життя, забави, бенкети, лови коштували багато, а гроші на них можна було добути тільки з підданих, — отже, шляхта безнастанно підносила свої вимоги до селян. Вельможі мали ще обов'язок утримувати двір, відповідно до свого стану, та з'являтися на королівському дворі, бо хто не складав чолобитні королеві і не брав участі у двірському товаристві, того підозрівали у неприхильності до династії. Шляхта, не маючи перед собою ніяких творчих цілей, деморалізувалася все більше і ставала верствою суспільних галапасів.

Увесь тягар життя вищих станів мусив нести на собі «третій стан». Він не був єдиним класом, а складався з різнорідних елементів. Сюди належали панські піддані, дрібне міщанство, заможні промисловці, люди вільних станів і міщанська інтелігенція. Найважчим було становище селян. У королівських землях доля їх була трохи ліпшою, бо тут зобов'язували деякі правні приписи, але в приватних маєтностях селяни не мали ніякої опіки. Селянин платив державні податки (земельний і маєтковий) з різними додатками до них, мусив щорічно купити означену кількість солі, що була державним податком, а крім того, був зобов'язаний давати панові різні чинші і данини. Всіх тих податків не стягали прямо Держава або власник, а орендарі, що старалися якнайбільше заробити на посередництві і здирали з селян, скільки могли. У таких відносинах рідко хто з селян міг утриматися при добробуті. Переважно селяни жили у великій нужді. Нові хати будувати було важко, бо за те треба було платити нову данину.

Міщанство було все ще зв'язане середньовічними цеховими приписами. Ані ремесло, ані велика промисловість, ані торгівля не могли розвиватися вільно. Тому, що не кожен міг дістатися до цеху й платити там значні оплати, багато ремісників й робітників працювали потаємно, особливо у великих містах, і терпіли велику нужду. В Парижі такий ремісничий пролетаріат проживав на передмісті Св. Антонія і пізніше, під час революції, відіграв велику роль.

До третього стану належало також багате міщанство — промисловці, що вели фабрики, великі купці, банкіри, капіталісти, тобто новий стан, від якого головно залежало господарство Франції. Ці люди були незвичайно високо оподатковані, і це було причиною їхнього невдоволення, тим більше, що шляхта і духовенство не платили майже ніяких податків. Ця заможна верства знала добре відносини в сусідній Англії, де міщанство мало становище рівне із шляхтою, і бажала для себе таких самих політичних прав. Ця «буржуазія» радо вчитувалася у твори раціоналістів, що проповідували новий устрій, і чекала хвилини, щоб добути собі владу[13, c. 6].

Король Людовік XVI (1774—1792) засів на престолі в 20-му році життя. Це був володар сумлінний, доброї волі, але не дуже широких поглядів, тяжкий і малої енергії. Він охоче забавлявся ловами і любив слюсарство. У великих подіях, що захоплювали Францію, він не був у силі орієнтуватися, і при своїх добрих намірах не раз робив важкі помилки. Його дружиною була донька Марії Терези — Марія Антуанетта, ще молодша від короля. Їх весілля в 1770 р. залишило сумний спомин, бо під час фейерверка на одній з площ Парижа маса людей знайшла смерть серед глоти. Тодішні ворожбити передбачали нещасливий кінець молодій парі. Королева була більш талановита, ніж король, і мала свої політичні амбіції, але знайшлася у чужому середовищі, що її не розуміло і вороже відносилося до всіх починів «австрійки».

Найважливішою внутрішньою державною справою була фінансова криза. Державні борги зростали до все більшої суми, і треба було шукати способів рятунку. Людовік XVI призначив міністром фінансів Анну Роберта Т ю'р г о (1774—1776), що відзначився як інтендант Ліможа тим, що за 13 років урядування довів цю провінцію до великого господарського розвитку. Він був прихильником фізіократизму — економічної теорії, що виступала проти меркантилізму. Коли меркантилісти звертали головну увагу на розвиток промисловості й дбали про те, щоб стягнути до краю якнайбільше золота, фізіократи вважали за основу народного господарства хліборобство й гірництво, як ті заняття, що приносили найпотрібніші продукти. Тому Тюрго особливою опікою окружав хліборобів і старався зняти з них надмірні тягарі, що гальмували свобідний розвиток рільництва. Новий міністр представив королеві програму своєї діяльності. Він виступив проти дальших позичок, бо вони мусили довести-державу до банкрутства, і проти нових податків на нижчі верстви. Натомість він радив завести новий спосіб оподаткування, опертий на загальному кадастрі (помірі грунтів), що мав також на увазі шляхту і духовенство. Далі Тюрго проектував обмежити обов'язки селян супроти шляхти, знести цехи, усунути внутріщні цла, завести різні міри і ваги — все те мало підняти міщанський і селянський стани. Далі він задумав дати толеранцію протестантам, обмежити число монастирів, підняти освіту, дати свободу пресі, завести новий кодекс і навіть запровадити народне представництво. Але Тюрго зміг провести тільки деякі з своїх реформ. Так, він зніс монополію на продаж збіжжя й муки, зв'язану з деякими містами, що шкодила як продуцентам, так і консументам. Заінтересовані в монополії підприємці розпочали т. зв. мучну війну, але міністр скоро дав собі з ними раду. Але проти цих важливих перемін виступила рішуче шляхта, духовенство, двір, а також амбітна королева. Король, хоч і був прихильником реформ, не знайшов настільки енергії, щоб оборонити Тюрго, і дав йому демісію[3, c. 219-220].

В скорому часі по ньому управу фінансів перебрав Жак Нєкєр (1777—1781), родом із Швейцарії, протестант, багатий банкір. Власною працею він дійшов до великого маєтку і пізніше віддався студіям економії й політики. Його дружина вела один із славних літературних салонів. Некер провів фінансові реформи, добув кращі умови кредиту і завів ощадності на королівському дворі, зменшивши гвардію та усунувши деяких почесних урядовців.

У 1778 р. Франція дала себе втягнути у війну Сполучених Штатів проти Англії, хоча Тюрго відраджував робити це й застерігав, що «перший гарматний постріл буде гаслом до революції». Але Некер і на воєнні потреби знайшов кредит. У 1781 р. він опублікував уперше державний бюджет, в якому так уміло закрив зобов'язання держави, що рахунки виказували перевищення доходів коло 10 мільйонів. Але у цьому звідомленні вперше подано до публічного відома, скільки коштує державі утримання двора. Це викликало проти Некера таке невдоволення вищих станів, що він мусив уступити.

Демісія Некера звільнила двір від примусової ощадності. Новий міністр Шарль Калон (1783—1787) почав вести господарство без усяких рахунків, сипав грішми на всілякі двірські забаганки, кредиторів умів заспокоювати обіцянками і затягав усе нові позички, так що державний борг сягав уже 900 мільйонів. Але врешті й Калонові не стало засобів продовжувати цю легкодушну політику і він почав думати про реформи. Він вніс на затвердження короля проект оподаткування вищих станів у такім самім напрямі, як це дораджував Тюрго. Вирішення цієї справи король доручив зібранню т. зв. нотаблів, визначних представників трьох станів у 1787 р. У зборах брало участь 7 членів династії, 14 прелатів, 36 князів, графів і маркізів, 12 членів королівської ради, 38 депутатів трибуналів (парламентів), 12 депутатів провінціальних станів і 25 представників більших міст. Зібрання відкрив король, а Калон подав звідомлення про стан фінансів і проектовані реформи. Але нотаблі одностайно відкинули проект оподаткування вищих станів, а вістки про величезний дефіцит викликали таке обурення, що Калон мусив втекти до Англії.

Міністром фінансів став тепер голова опозиції, архієпископ Брієн (1787—1788). Він злагіднив у дечому проекти свого попередника, але таки мусив домагатися поширення податкових законів на шляхту. Але проти цих планів почали гостро виступати парламенти, трибунали, що мали право реєструвати у своїх книгах королівські розпорядки. Тоді король взявся за гострі засоби, кількох членів опозиції ув'язнив, а паризький парламент відіслав на заслання до Труа і врешті змінив устрій парламентів. Це. справило велике враження, бо парламенти уважали за останніх оборонців громадських свобід. У різних околицях прийшло до розрухів, а в Бретані спалено портрети Брієна.

Король призначив удруге міністром фінансів Некера (1788— 1789), і той оголосив вибори до генеральних станів. Половину депутатів мали вибирати вищі стани, половину — третій стан[2, c. 343-344].

2. Революційні війни Франції

У м. Кобленці, поблизу кордону, контрреволюційні емігранти за підтримки Австрії створили військовий табір роялістів і закликали європейські двори до інтервенції. Катерина II та англійський уряд нацьковували Австрію та Прусію до вторгнення у Францію. Катерина II відіслала з країни французького повіреного у справах Жене. Іспанський посол у Парижі Іріарте зажадав назад свої довірчі грамоти - таким чином Іспанія розривала дипломатичні стосунки із Францією. Іспанська армія розпочала маневри вздовж Піренеїв, які, як відомо, правили за кордон з Францією. Було відкликано з Парижу також голландського посла. Австрія і Прусія врешті уклали угоду між собою і проголосили, що перешкоджатимуть поширенню всього того, що погрожує монархії у Франції і безпеці європейських держав. Серйозна загроза інтервенції примусила Францію першою оголосити війну.

Королівський двір жадав війни у розрахунку на поразку Франції і допомогу інтервенції у відновленні влади короля. Проте з боку французького народу це була справедлива війна. Офіцери і генерали готували зраду. Королева Марія-Антуанетта таємно передала плани воєнної кампанії австрійцям. Це мало згубні для країни наслідки. У перших же битвах королівські війська зазнали поразки. Прусська армія під командуванням герцога Брауншвейзького вдерлася до Франції. У зв'язку з тяжким становищем на фронті Законодавчі збори проголосили: „Вітчизна у небезпеці". Навесні 1792 р. молодий капітан інженерних військ, поет і композитор Клод Жозеф Руже де Ліль (1760-1836 pp.) у підйомі натхнення за одну ніч написав славетну „Марсельєзу", яка надалі стала національним гімном Франції.

Ця серйозна небезпека, що нависла над революцією та країною, викликала вибух національного натхнення французького народу. З департаментів до Парижа почали стікатися загони національної гвардії. Із цих загонів у Парижі створився збройний табір федератів. У Якобінському клубі Робесп'єр закликав до остаточного скинення монархії, але жирондисти1 боялися повстання народу і сподівалися мирно домовитися з королівською владою.

Вибори потрясли Францію до основ. Появилося багато політичних брошур, у яких різні автори піддавали критиці плани реформ згідно з поглядами раціоналізму. Найбільший вплив мала книжечка абата Сіє: «Що таке третій стан?» Він рахував число духовенства в 80 000, шляхти — в 120 000, а третього стану в 25 мільйонів осіб і ставив три питання: «Чим є третій стан? Усім. Чим був дотепер? Нічим. Чим хоче бути? Дечим». Він доказував, що третій стан є нацією і йому має належати повна влада. Між селянством дуже популярним став «Катехизм третього стану», що починався такими словами: «Хто ти є? Мужик. Чим є мужик? Людиною, громадянином, членом третього стану. Чим є третій стан? Живителем держави, її найблагороднішим оборонцем. Чому живителем? Тому, що має в руках хліборобство, торгівлю і ремесла, що ведуть до добра всіх. Чому оборонцем? Бо посвячується для всіх без ніякої нагороди або надії, окрім п'ятьох шагів, шпиталю й голоду». Виборці для своїх послів списували на старий лад інструкції, в яких виставляли свої вимоги: знесення абсолютизму, скасування феодальних прав, кращої адміністрації і судівництва[9, c. 54-56].

Генеральні стани зібралися 5 травня 1789 р. у Версалі. Всіх депутатів було 1118, з них 291 — представник духовенства, 270 — шляхти, 557 — третього стану. За давніми звичаями, представники вищих станів зайняли перші місця, третій стан засів позаду за ними. Король відкрив зібрання, але говорив тільки про фінансові потреби держави й жодним словом не згадав про бажані реформи. Некер подав оптимістичний баланс, рахуючи державний борг на 56 мільйонів, коли він був удесятеро більший.

Після першого спільного засідання виринуло питання, як мають відбуватися наради зборів. Шляхта і духовенство заявлялися за тим, щоб кожний стан радився окремо і свій голос подавав королеві. Але третій стан домагався, щоб наради відбувалися спільно і справи вирішувано більшістю голосів. Суперечки про це йшли кілька тижнів. Врешті 17 червня 1789 р. третій стан зважився на революційний крок. Його посли проголосили себе Народними Зборами, тобто представництвом цілого народу, і заявили, що не розійдуться доти, доки не добудуть для народу давніх прав. Король, під впливом шляхти, хотів зломити цей виступ і наказав замкнути залу засідань. Але депутати зібралися у т. зв. залі для гри в м'яч і тут 20 червня склали святочну присягу, що не розійдуться, поки не ухвалять для держави нову конституцію. Тоді король 23 червня скликав спільне засідання всіх станів, подав тут проект деяких реформ і закликав, присутніх, щоб розійшлися на наради в окремих залах. Частина шляхти і духовенства пішла за королем, але депутати третього стану залишилися на місці. Коли ж магістр церемоній закликав їх розійтися, граф Мірабо, представник поступової шляхти, відповів: «Ви не маєте тут місця, ані голосу. Скажіть вашому панові, що ми є тут з доручення народу й уступимо тільки перед багнетами». До третього стану пристала тоді частина шляхти і духовенства і король остаточно мусив погодитися на те, що всі депутати радитимуться разом. У недовгому часі Збори поділилися на три групи: правицю, на якій засідали прихильники абсолютизму, лівицю, що змагала до радикальних реформ, і поміркований центр.

Але оборонці абсолютизму намагалися ще протистояти народним змаганням.До Парижа стягнено чужоземні війська, а король несподівано звільнив популярного Некера й установив уряд з прихильників старого режиму. Це дало почин до розрухів у Парижі. Центром заколоту став т. зв. Пале-Рояль, комплекс крамниць, готелів і кав'ярень, що були власністю орлеанського князя Філіппа, де збиралися всякі невдоволені елементи. Дня 14 липня 1789 р. юрба, підбурена адвокатом Камілем Демуленом, здобула магазини амуніції й, озброївшись, кинулася на Бастилію, давній замок, що служив за в'язницю для політичних в'язнів. Бастилію здобуто, причому вимордувано частину залоги. Пізніше цю фортецю зруйновано як символ влади абсолютизму, а день 14 липня став національним святом. Щоб завести порядок у Парижі, міщанство зорганізувало народну гвардію під проводом Лафайєта й обрало нову демократичну управу міста. Як національну відзнаку, прийняли тоді трикольорову кокарду, синьо-червоно-білу. Король, наляканий цими подіями, наблизився до Народних Зборів і їздив з Версалю до Парижа, щоб заспокоїти розбурхане місто. Але в скорому часі такі самі розрухи вибухли по провінціональних містах, а далі революційний рух перекинувся на села, де селяни почали нападати на ненависних панів і нищили та руйнували їхні двори й замки [10, c. 51-52].

Ці події неабияк вплинули на Народні Збори. На нічному засіданні з 4 на 5 вересня 1789 p., коли обговорювано селянські розрухи, один із представників шляхти виступив з пропозицією, щоб народ заспокоювати не словами, а ділами, а саме: знести середньовічні феодальні права. Це внесення прийнято з незвичайним ентузіазмом. Так, внесено було всі данини, чинші, роботи й інші тягарі, до яких були зобов'язані селяни, панське судівництво, церковні десятини, цеховий устрій, продажу урядів та ін. Як основу нового ладу, 26 серпня 1789 р. ухвалено Декларацію прав людини і громадянина. Всі люди є вільні і мають рівні права. Природні права людини — це вільність, власність, безпека й опір проти гніту. Джерелом влади є народ. Закон може забороняти тільки такі діла, які для громадянства є шкідливі.

Нікого не можна переслідувати "за його погляди, навіть релігійні. Громадянин може вільно висловлювати свої погляди мовою, письмом і друком, але за надужиття свободи відповідає перед правом. Для забезпечення прав людини і громадянина потрібна публічна влада. Вона повинна служити для всіх, а не тільки для тих, що її тримають. Податки треба розділити на всіх громадян рівно, відповідно до їх майна. Громадяни ухвалюють податки і контролюють їх використання. Влада повинна бути поділена на законодавчу, виконавчу і судову. Власність є святим і непорушним правом; можна її порушити тільки для загальної потреби, і то за заплату. «Декларація» містила в собі основні громадянські права, що пізніше увійшли до різних європейських конституцій.

Але розрухи в Парижі вибухали знову і знову. 5 жовтня 1789 р. юрба напала навіть на Версаль і присилувала короля переїхати до Парижа. Народні Збори також переселилися до столиці і підпали цілком під вплив розбурханого міста. Через те Збори не мали можливості зайнятися найпекучішою реформою фінансів, а всю свою увагу звернули на те, щоб дати Франції новий устрій.

Перша французька конституція (1791 р.) прийняла як основу державного ладу поділ влади. Законодавчу владу дістали законодавчі збори, що творили одну палату. Двопалатна англійська система, з палатою лордів, видавалася замало демократичною. Вибори мали відбуватися кожні два роки, а виборче право мали тільки громадяни, що платили вищі податки. Королеві залишено право відсувати на чотири роки ухвалені закони. Виконавчу владу мав король з відповідальними міністрами. Територію держави поділено на 83 департаменти і 40 000 громад з дуже широкою самоуправою, що давала право навіть вибирати державних урядовців і розпоряджатися народною гвардією. Через це французька держава, перше сильно централізована, розпалася тепер на нічим між собою не зв'язані частини. Судову владу віддано народним судам, що мали відбувати явні розправи.

Народні Збори ухвалили ще деякі закони, якими зреформовано дотеперішній устрій. Церковне майно проголошено власністю держави, знесено монастирі, вибір парохів віддано громадам. Духовенство мало за обов'язок складати присягу на конституцію. Збори зайнялися також державним дефіцитом. Державні доходи під час революції дуже зменшилися, бо адміністрація не мала належної екзекутиви, - а в багатьох околицях тривали заколоти. Тому ухвалено, що скарбниця має видати т. зв. асигнати, тобто паперову валюту, для якої підкладом мали бути сконфісковані церковні маєтності. Але число асигнат зростало так, що дійшло до суми 60 мільярдів, і через те їх вартість безнастанно упадала. Прийшла нова фінансова криза.

Людовік XVI супроти перемін у державі займав усе більш нерішуче становище. Мірабо, що був прихильником конституційної монархії, намагався переконати короля про конечність проведення реформ і добув у нього деякий послух, але, з іншого боку, аристократичний двір не погоджувався ні на які поступки і підбивав Людовіка до опору. Слабкий король схилявся то в одну, то в другу сторону. Так, наприклад, він узяв участь у народному святі в роковини взяття Бастилії 14 липня 1790 р. і там склав присягу громадянина, що викликало незвичайне захоплення в масах. Але коли вже екіпаж із королем і його родиною був недалеко від кордону, один поштмейстер впізнав утікачів, заалярмував народну гвардію, короля затримано і перевезено назад до Парижа 21 червня 1791 р. Народні Збори короля усунули й самі перебрали виконавчу владу[14, c. 286-287].

3. Скинення монархії. Завершення революції

Зрада короля та аристократії показала народові необхідність невідкладного скинення монархії. Федерати вимагали зміщення короля. Робесп'єр вимагав скасування майнового виборчого цензу і проголошення демократичної республіки. Але Законодавчі збори боялися народу і не бажали розриву з Бурбонами. Королівський палац перебував під охороною швейцарських гвардійців. Змінити становище могло лише рішуче повстання. У ніч з 9 на 10 серпня 1792 р. над Парижем залунав дзвін. Збройні загони приготувалися до виступу. Комісари секцій утворили революційну Комуну Парижа. 20 тисяч повстанців з гарматами оточили палац Тюільрі, оволоділи головною брамою й увірвалися до палацу. Швейцарці відкрили вогонь. У відповідь загриміли гармати і рушниці повсталих. У страшенному кривавому бою повсталі захопили палац. Тих, хто намагався грабувати розкішні королівські апартаменти, вби-вали прямо на місці. Це був прояв високої свідомості та революційної дисципліни повсталих. При штурмі вони втратили 500 чоловік вбитими та пораненими. Монархію було повалено.

У цей момент революція піднялася на новий, найвищий щабель свого розвитку. Величезного впливу набула Комуна Парижа. Законодавчі збори змушені були усунути короля від влади та ув'язнити його у Тамплі. Багато роялістів також було заарештовано. Було скасовано майновий ценз та знижено виборчий вік громадян з 25 до 21 року. А 25 серпня 1792 р. збори також скасували феодальні повинності, які не були підтверджені документально (наперед було відомо, що за тисячу років, з часів Хлодвіга та Карла Великого, у жодній дворянській родині не збереглося таких документів про пожалування титулів та земель).

Падіння монархії привело до панування буржуазних республіканців. До підтримки республіки змушені були перейти навіть ті кола буржуазії, які воліли монархію і раніше сподівалися на згоду з Бурбонами. Жирондисти і далі мали повну перевагу в уряді, але міністром юстиції став Дантон, який мав величезний вплив у Паризькій комуні. Збори призначили вибори у Конвент, скасували королівську владу й аристократичні титули.

20 вересня 1792 р. французькі війська здобули перемогу в битві при Вальмі над прусською армією. У січні 1793 р. над королем відбувся суд. Його зрада була очевидною. Короля було засуджено і 21 січня 1793 р. його було страчено. Це було великою політичною поразкою жирондистів. Вони спробували перейти до наступу на революцію і домоглися віддання під суд Марата, одного з лідерів найбільш революційного угрупування у Конвенті. Але суд виправдав його. Це прискорило згуртування революційних сил навколо якобінців і підготовку нового народного повстання. Марат і Ро-бесп'єр закликали до повстання для скинення влади жирондистів. 31 травня 1793 р. повстання почалося. Збройні сили повсталих підійшли до Конвенту. Влада перейшла до радикально налаштованих верств буржуазії, яка спиралася на основну частину міського населення і селянство. У той момент народні низи мали найбільший вплив на владу. Панування жирондистів скінчилося. Для врятування революції якобінці вважали за необхідне введення надзвичайного режиму - в країні сформувалася якобінська диктатура[1, c. 54-55].

Втеча короля викликала серед мас велику ворожнечу проти монархії. Помірковані кола втрачали все більше свій вплив, а провід переходив до радикальних течій. Великого значення набули політичні клуби. Найстарший клуб мав назву «Товариства приятелів конституції». Він відбував наради у колишньому монастирі Св. Якова і членів його звали якобінцями. Клуб почав розвиватися тоді, коли його головою став талановитий демагог Робесп'єр. У клубі критиковано працю Народних Зборів, а народні промовці виступали щі скаргами проти тих депутатів, що йшли проти поглядів юрби. Клуб мав свої відділи у 300 містах і підтримував зв'язки з ними через своїх делегатів, так що його доручення доходили до найдальших околиць Франції. Ще більш радикальним був клуб кордельєрів, названий також від монастиря. Тут верховодили ідеаліст Демулен і кровожерливий лікар Марат, редактор «Приятеля народу», та спокійний, але фанатичний Жорж Дантон. Цей клуб мав велику популярність серед юрби в Пале-Рояль. Поміркованіші елементи, під проводом Лафайєта, збиралися у клубі фантів, але вони ніколи не дійшли до більшого голосу. Поруч із клубами У Парижі безнастанно відбувалися наради проводу 60 секцій, дільниць, що на них ділилося місто. Тут сходилися дрібні міщани й робітники і вислуховували промови принагідних промовців і представників клубів. Величезного розвитку досягла популярна преса, що мала повну свободу голосу. Ці Щоденники, друковані на поганому папері, з невдалими ілюстраціями, але з демагогічними, пристрасними статтями розходилися в сотнях тисяч примірників і тримали юрбу в безнастанному напруженні і роз'яренні. Невдала втеча короля дала демагогам бажану нагоду на повну силу виступити проти монархії.

Але більшість Народних Зборів була ще прив'язана до монархії, не піддавалася демагогії і бажала врятувати короля. Коли Людовік у вересні 1791 р. присягнув новій конституції, йому було повернено владу. Але разом з тим Збори уважали своє завдання виконаним і 30 вересня 1791 р. саморозпустилися. На останньому засіданні за пропозицією Робесп'єра вирішено, що дотеперішні депутати не мають права увійти до законодавчих Зборів, — це мав бути благородний доказ, що вони не змагають до утримання влади у своїх руках. До Законодавчих Зборів (1791—1792) увійшли зовсім нові депутати. Здебільшого це були люди молоді, яким не виповнилося навіть 30 років. Багато було між ними адвокатів і письменників, а політичну освіту вони здобули у клубах та на різних зібраннях. Не було вже зовсім представників вищого духовенства, аристократії чи багатого міщанства. Щодо політичних поглядів, то нові Збори були набагато радикальніші, ніж старі. Оборонців абсолютизму не було вже зовсім; прихильників конституційної монархії (феантів) знайшлося ледве 100. Натомість на лівиці засідало понад 200 прихильників республіки. Поруч з якобінцями сиділи тут жирондисти — депутати департаменту Жиронда, що домагалися безоглядного проведення демократичних засад. Партія гори, що засідала на найвищих місцях, була найбільш радикальною і перебувала під впливом Робесп'єра, Марата й Дантона[3, c. 221-222].

Тепер влада знаходилася у найбільш революційної частини буржуазії - дрібної буржуазії. Якобінці, які представляли її інтереси, прийшли до влади, коли обставини вимагали негайного застосування революційних заходів. Необхідною умовою врятування Республіки якобінці вважали централізацію державної влади. Конвент залишався вищим законодавчим органом. Обирався уряд у складі 11 чоловік, комітет громадянського порятунку на чолі з Робесп'єром. Становище якобінців було дуже складним. Країну було оточено ворожими арміями європейських монархій, усередині Франції (у провінції Вандея та деяких інших) лютували заколоти. Улітку 1793 р. унаслідок замаху дворянкою Шарлоттою Корде було вбито одного з лідерів революції Марата. Але, незважаючи на тяжку втрату, діяльність якобінців тривала. Вони проголосили першу буржуазну демократичну конституцію, обіцяли повне вирішення аграрного питання й повне скасування феодальних повинностей.

Конституція 1793 р. передбачала свободу, рівність, братерство, безпеку і право на власність, свободу слова, друку, загальну недоторканість приватного підприємництва. Ця конституція проголошувала основи буржуазної демократії - ідею верховенства народу і рівності прав, було засуджено завойовницькі війни. Вона була більш демократичною, аніж усі наступні буржуазні конституції. Але, за всієї своєї прогресивності для свого часу, конституція 1793 р. мала обмежений характер. Демократичні права і рівність мали формальне значення і ніколи не забезпечувалися реальними гарантіями. Було узаконено приватну власність і капіталістичну експлуатацію.

Проте слід визнати, що якобінці своєю політикою піднялися на висоту революційних перетворень. Вони здійснили низку прогресивних реформ, у країні позначився промисловий підйом. Комітет громадянського порятунку також ужив низку заходів по реформуванню армії, зміцненню її боєздатності. Внаслідок цих перетворень за короткий час Республіка створила численну та добре озброєну армію, яка почала невдовзі отримувати перемоги над супротивником. На початок 1794 р. війну було перенесено на територію ворога. Отже, уряд якобінців озброїв та очолив народ, чим урятував країну і саму революцію від зовнішньої небезпеки.

Політика якобінців також дала могутній поштовх до прогресу науки, культури, освіти. Із жовтня 1793 р. Конвентом було запроваджено новий революційний календар. Точкою відліку часу було визнано 22 вересня 1792 р. - перший день оголошення Республіки. Відтепер кожен місяць поділявся на 3 декади і називався за характерною для нього погодою чи різновидом сільськогосподарських робіт. Недільні дні та католицькі свята були скасовані - натомість запроваджено революційні свята. Всі революційні перетворення, здійснені під час революції, забезпечили умови для процесу капіталістичного розвитку країни.

Диктатура якобінців трималася на необхідності встояти перед зовнішньою загрозою. Щойно небезпеку було подолано - завдано поразку інтервентам, придушено внутрішні контрреволюційні заколоти, щойно відпала небезпека реставрації монархії, революційний рух і сам почав ущухати. Проступили назовні внутрішні розбіжності між якобінцями. Як наслідок цього в їхньому таборі почалися гострі суперечки і взаємовинищення. Так, один з лідерів якобінців, Дантон, почав вимагати пом'якшення режиму диктатури, припинення політики терору. За це його було звинувачено в зраді, піддано суду і, врешті, страчено. Його не врятував і величезний авторитет, який він мав серед народу. Революційні маси вимагали продовження реформ, серед них зростало невдоволення. Люди стомилися від постійного жаху перед революційним терором. Тим часом велика буржуазія переходила на ворожі, контрреволюційні позиції - диктатура якобінців була їй вже непотрібна. У Конвенті визріває змова проти них. 27 липня (9 термідора) 1794 р. заколотники П. Баррас, Ж. Фуше та Ж. Л. Тальєн здійснили переворот і скинули революційний уряд якобінців. Наступного дня, 28 липня, лідери якобінців: Робесп'єр, Сен-Жюст, Кутон та їхні найближчі прибічники були страчені. Заколотники розпочали свій терор. Вони звільнили своїх прибічників, ув'язнили послідовників Робесп'єра, скасували Паризьку комуну. Цей день став останнім днем Французької буржуазної революції[5, c. 357-359].


4. Міжнародне значення Великої Французької революції

Важко та мабуть і просто неможливо переоцінити вплив Великої Французької революції на розвиток політичної та етнополітичної думки не лише у Західній Європі, а й у світі в цілому. Вона інтегрувала в собі теоретичні надбання епохи Відродження і Просвітництва та здобутки Великої американської революції, збагатила їх новими ідеями і концепціями та практичним досвідом.

Французька революція своєю "Декларацією прав людини і громадянина" (1789 р.) проголосила: "Люди народжуються і лишаються вільними і рівними в правах". Вона встановила правову державу; обґрунтувала пріоритет прав людини, зафіксувала гарантії цих прав, оголосила принципи розподілу влади, законності, відповідальності й підзвітності посадових осіб. Вона об'єднала ідеї гуманізму й справедливості з принципами демократії і народного суверенітету, заклала основи сучасної правосвідомості та політичної культури. Таким же величезним був її внесок у розвиток етнополітичних ідей і концепцій, зростання національної самосвідомості, формування етнополітичної культури та ін.

Значний інтерес, зокрема, становить тогочасний досвід Франції у національно-державному будівництві. Не дивлячись на те, що її населення було поліетнічним, а географічні розміри досить великими, вона була оголошена єдиною і неподільною унітарною державою. Вперше у світовій практиці республіканське правління встановлювалось в унітарній державі. Починався досить цікавий експеримент - спроби встановлення республіки у великій поліетнічній державі не за федеративним, а унітарним принципом. Дещо випереджаючи хід подій, зазначимо, що той експеримент пройшов досить успішно.

Як відомо, гаслами Великої Французької революцїї стали слова: "Свобода, рівність, братерство" ("Liberte. egalite, fraternite"). Показово, що термін "братерство", який до революції мав багато значень, головними з яких були "спільність", "община" й "громада", почав швидко набувати іншого значення, а саме - відданість нації, тобто націоналізм. Досить влучно з цього приводу висловився Дж. Ротшильд: "Братерство", яке з часу свого походження було космополітичним закликом, стало етноцентричним та націоналістичним мітинговим вигуком "[4, c. 28-29]

Охоплені революційним поривом, народні маси йшли на штурм Бастілії, а потім і на захист республіки не з накинутим та завченим закликом "Хай живе король!", як було протягом сотень років, а новим, йдучим від душі й серця закликом "Хай живе нація!'.

Тоді ж нація вперше була офіційно визнана як найвища цінність, а служіння їй - найпочеснішим обов'язком. Свідчення тому - напис на медалі, випущеної з нагоди прийняття Французької конституції (1791 p.): "Жити вільним або вмерти: Нація, Закон, Король"." А в самій конституції теж вперше у світовій практиці оголошувався принцип національного суверенітету. "Суверенітет є єдиним, неподільним, невід'ємним та невідчужуваним. Він належить нації, ні група людей, ні будь-яка особа не можуть його привласнити". Тут варто ще раз нагадати, що французькі революціонери визначали французьку націю як громадянство французької держави, "яке не рахувалось з етнічними відмінностями".

Отже, досучасний націоналізм, зазнавши суттєвої трансформації і збагатившись всім тим, що малось на увазі під терміном "братерство", перетворився на сучасний націоналізм.

В роки Великої Французької революції та наполеонівських війн остаточно викристалізувався т. зв. "принцип національності", згідно якого кожний народ є сувереном і має право на створення своєї власної держави. З тих часів цей принцип перетворюється на одну з найважливіших складових національної ідеї.

Слід відзначити, що піднесення націоналізму в Західній Європі та посилення тенденції створення національних держав викликали різну реакцію у тогочасної духовної та політичної еліти. Більшість мислителів-просвітників висловлювала занепокоєння таким розвитком подій. Жирондісти і якобинці швидко перейшли на позиції шовінізму, прихованого ультра-революційними та демократичними фразами. Вони, по суті справи, оголосили "революційну війну" націоналізмам інших народів, пропагували ідею ліквідації національних бар'єрів та національних суверенітетів, висловлювались за формування з усього людства "єдиної нації" та створення "всесвітньої республіки", звичайно ж із столицею у Парижі. Подібну позицію, як відомо, займав і Наполеон, який розпочав загарбницькі війни під прапором шовінізму та імперіалізму, прихованого гаслами лібералізму. Але всі спроби придушити процес піднесення націоналізму інших народів, перешкодити їх боротьбі за реалізацію ідеї національної держави зазнали поразки. Не допомогли жодні гасла та ідеї, жодні методи і засоби, включно із застосуванням збройної сили. Націоналістичні "джини" почали швидко вириватись із "глечика" тогочасних наднаціональних імперій. Народжувалась нова епоха - епоха панування націоналізму та формування національних держав...[6, c. 109-110]


Висновки

Внаслідок цієї революції відбулися радикальні зміни у Франції. Вона суттєво вплинула на економічне життя в країні. Було ліквідовано середньовічні порядки — феодальні привілеї, селянські повинності, інші особисті примуси селян, а також їхні борги феодалам. Підлягали знесенню: данина, чинші, феодальні суди, продаж урядових посад тощо. Було скасовано цеховий устрій та державну регламентацію промислового виробництва. Проголошувалася свобода торгівлі. Відмінено рабство у французьких колоніях.

26 серпня 1789 року ухвалено Декларацію прав людини і громадянина. Власність оголошувалася святою і недоторканою. Докорінно змінювалася податкова політика — оподаткуванню підлягали всі громадяни. Церковне майно проголошено власністю держави. Під час революції було введено єдину систему мір і ваги (метр і кілограм), лівр замінено на франк, що ділився на 100 сантимів.

У ході та після революції почала успішно розвиватися промисловість, особливо сталеварна. Революційні війни, які вела Франція, сприяли розширенню виробництва зброї, селітри, пороху, шкіри, взуття, текстилю. Аграрне законодавство періоду революції сприяло перетворенню селян на дрібних власників індустріального суспільства.

В цілому Французька демократична революція 1789-1794 рр. мала великий вплив на подальший розвиток Європи і світу, стала переломним фактором у переході від традиційного, аграрно-ремісничого суспільства до індустріального, прогресуючого.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. - 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002. - 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.

4. Карлейль Т. Французская революция. - М., 1991.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. - Пер. з нім. 2-го вид.. - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. - К.: А.С.К., 2000. - 315 с.

7. Манфред А.3. Великая французская революция. М., 1983

8. Молчанов Н.Н. Монтаньяры. - М., 1989.

9. Ревуненков В.Г. К истории споров о Великой Французской буржуазной революции // Великая Французская революция и Россия. - М., 1989.

10. Ревуненков ВТ. Очерки по истории Великой Французской буржуазной революции. - Л., 1983.

11. Тарле Е.В. Наполеон. - М., 1980.

12. Управление – это наука и искусство / А. Файоль, Г. Эмерсон, Ф. Тейлор, Г. Форд.

13. Франция: Общие сведения об административном праве во Франции //Российско-Французская Серия Информационные и Учебные Материалы. 1995. №. 9. С. 6.

14. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права, М, 1995. С. 282-305.

Скачати

Схожі роботи

2011-08-26

Світові цивілізації в історичній динаміці. Класифікація світових цивілізацій

2011-10-11

Шляхи вирішення проблем ізраїльської політики. Проблеми сучасної зовнішньої політики Ізраїлю. Вплив зовнішніх чинників на ізраїльську політику. Виникнення держави Ізраїль у 1948 р. Зовнішня і внутрішня політика Ізраїлю

2011-02-28

Лівонська війна стала "справою всього життя" Івана ІV (І.І.Смирнов), а К.Маркс зауважував, що її метою "було дати Росії вихід до Балтійського моря і відкрити шляхи повідомлення з Європою".Безпосереднім же приводом до початку Лівонської війни послужило питання про "юрьевской данини" (Юр'єв, згодом названий Дерпт (Тарту), заснував ще Ярослав Мудрий )

2011-09-10

Вибори в Східній Німеччині 18 березня 1990 року та політика уряду Г. Коля. Передумови об’єднавчого процесу в Німеччині. Позиція Москви щодо об’єднання Німеччини

2013-11-05

К концу XV в. сложились условия для перехода объединительного процесса в завершающую стадию - формирования единого Российского государства.