загрузка...

Курсові » Право

Право на свободу пересування та вільний вибір проживання: цивільно-правові аспекти

Повний текст роботи з малюнками та таблицями доступний при скачуванні. Скачати
Дата введення: 2012-04-25       34 ст.

Вступ.

1. Загальний огляд положень про права на свободу пересування та вільний вибір проживання.

2. Конституційно-правове забезпечення свободи пересування та системи прописки в Україні.

3. Європейські стандарти свободи пересування і вибору місця проживання.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Кожний, хто на законних підставах перебуває на території України, має право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні, гарантоване Конституцією України та міжнародними актами з прав людини.

Цей Закон, відповідно до Конституції України, встановлює гарантії здійснення зазначеного права і встановлює випадки і підстави щодо обмеження права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання.

Обмеження права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні можливе лише на підставі закону в інтересах національної безпеки, підтримання правопорядку, охорони здоров'я, захисту прав та свобод інших осіб, а також в умовах надзвичайного та воєнного стану.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, користуються правом на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні на рівні з громадянами України, за винятком обмежень, встановлених законами України про імміграцію та правовий статус іноземців.

Громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації її прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмежень.


1. Загальний огляд положень про права на свободу пересування та вільний вибір проживання

У період СРСР діяла дозвільна система реєстрації громадян («прописка»), коли органи державної влади на власний розсуд вирішували, дозволяти чи не дозволяти особі постійно проживати за тією чи іншою адресою.

Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 листопада 2001 року встановив, що дозвільний порядок вибору особою місця проживання суперечить Конституції України. Проте даний порядок фактично і надалі застосовувався, оскільки новий порядок реєстрації громадян не приймався.

З 1 січня 2004 року в Україні почав діяти новий закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі по тексту – «Закон»). Лише 28 липня Кабінет Міністрів затвердив заяву та форму талону для реєстрації, тобто півроку реєстрація здійснювалася фактично по неписаним правилам переважно за старою процедурою.

А 26 травня 2004 року МВС України Наказом № 571 «Про організацію реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання та перебування фізичних осіб в Україні» затвердив настанову з питань оформлення документів і контролю щодо реєстрації місця проживання та перебування фізичних осіб в Україні. Пізніше, після обмеження практики відкріпних

посвідчень під час виборів, МВС було звинувачено у тому, що воно масово видавало вкладні талони до паспорту для можливості реєстрації в іншому місті і голосування там за списками виборців. Внаслідок таких дій МВС, Генеральна Прокуратура 21 грудня внесла протест на цей наказ, і МВС тимчасово зупинила його дію.

Згаданий закон має багато переваг, оскільки все ж таки скасовує дозвільну систему реєстрації громадян, але поряд з цим він встановлює можливість жорсткого контролю над пересуванням громадян по країні. Тобто, виникає така собі контрольована свобода, несумісний продукт посттоталітарної держави.

І як показує практика, закон не позбавив цю процедуру адміністративного чиновницького свавілля, що усе-таки значною мірою зберігає елементи дозвільності у цій системі.

На виконання рішення Конституційного Суду України, законом замінюється прописка на реєстрацію місця проживання за достатньо простою процедурою.

Зокрема, для реєстрації місця проживання необхідно подати:

1) письмову заяву. Діти віком від 15 до 18 років подають заяву особисто. У разі, якщо особа з поважної причини не може самостійно звернутися до уповноваженого органу, реєстрація може бути здійснена за зверненням іншої особи на підставі доручення, посвідченого в установленому порядку;

2) паспортний документ. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження або свідоцтво про належність до громадянства України. Іноземець та особа без громадянства додатково подають посвідку на постійне або тимчасове проживання;

3) квитанцію про сплату державного мита або документ про звільнення від його сплати;

4) два примірники талона зняття з реєстрації.

Вимагання інших документів заборонено, хоча на практиці це не виконується. Зокрема, логічно на практиці вимагати письмовий дозвіл власника житла, в якому реєструється дана особа (договір, заява тощо). Про це опосередковано вказано у постанові про встановлення зразка заяви, де необхідно вказати підстави реєстрації, які, в свою чергу, очевидно, й треба підтвердити[8, c. 546-553].

Виникають й інші логічні складнощі. Наприклад, з особами, що не мають документів: щоб отримати документи необхідно звернутися за місцем проживання до відповідного органу влади, а щоби офіційно отримати місце проживання, що можна підтвердити документально, необхідно подати документ про особу – виникає замкнене коло. З цього, правда, є певний вихід, але він важкий, бо вимагає належної правової допомоги. У таких випадках можна звернутися до суду з заявою про встановлення юридичного факту проживання в певному місці. Хоча знову ж таки не ідентифікована документально особа в Україні позбавлена права подавати заяви до суду, оскільки тоді не визначеним є заявник. Хоча і це можна подолати у тому ж таки судовому процесі через встановлення особи в судовому порядку. А тепер уявімо, що всю цю процедуру треба подолати бездомному. Звучить абсурдно і в той же час вбиває всі надії на відновлення прав бездомних.

У парламенті був внесений законопроект Л.Черновецького, спрямований на полегшення процедури отримання реєстрації для осіб, що не мають документів. Зокрема, депутат пропонує подавати документи за місцем перебування особи. Проте, на практиці таку пропозицію важко буде реалізувати. Зокрема, через те, що особі все одно необхідно довести законність свого перебування у цьому місці, а відповідну угоду, наприклад, про оренду житла, неможливо укласти без посвідчення особи.

Місцем проживання за Законом вважається місце, де громадянин переважно проживає більше 6 місяців. Якщо хтось живе в іншому місці понад 6 місяців, йому треба змінювати місце реєстрації. І по прибутті на нове місце проживання необхідно зареєструватися протягом 10 днів.

Тому можна зазначити, що концептуально закон зробив з права на вибір місця проживання обов’язок зареєструватися, невиконання якого тягне за собою відповідне покарання. За проживання без реєстрації встановлена адміністративна відповідальність у вигляді штрафу. Відповідно до закону, міліція може зупиняти людей на вулиці, перевіряти і якщо ви не доведете, що ви перебуваєте в чужому місті менше вказаного у законі терміну – штрафувати, а потім доводьте свою правоту в суді.

Закон також вводить певні нові поняття для українців: поряд з реєстрацією постійного місця проживання, що є обов’язковою, впроваджена і реєстрація тимчасового місця перебування в місці, де особа проживає від одного до 6 місяців. Така реєстрація проводиться протягом 7 днів з моменту прибуття на нове місце перебування (відрядження, відпустка, лікування, туризм тощо, які тривають понад один місяць).

Не дуже точно в законі про свободу пересування визначено обов’язок реєструвати місце перебування. Зокрема, законом визначено, що «особи, які перебувають більше одного місяця за межами адміністративно-територіальної одиниці, в якій зареєстроване їхнє місце проживання, і які мають невиконані майнові зобов’язання, накладені в адміністративному порядку чи за рішенням суду, або призиваються на дійсну військову службу і не мають відстрочки, або беруть участь у судовому процесі в будь-якій якості, зобов’язані зареєструвати місце перебування».

Реєстрація проводиться спеціальними органами державної влади з питань реєстрації, що входять до Міністерства внутрішніх справ. Проте вже зараз, нарешті, прозвучали заяви з боку органів влади про передачу цих функцій Міністерству юстиції України, як цього вимагає Рада Європи.

Істотним недоліком законодавства є прив’язування можливості реєстрації до власності особи (її житла), що є вкрай необдуманим в країні, де існує реальна житлова проблема для третини населення. Тобто, ці люди просто не в змозі отримувати реєстрацію або отримують її не за місцем справжнього проживання. При цьому, особи, що орендують житло, у абсолютній більшості випадків також не реєструються за цим місцем проживання. Тому що це не вигідно обом сторонам: у власника виникають податкові зобов’язання, певні проблеми з можливістю займатися підприємницькою діяльністю та можливими проблемами з необхідністю висилити орендаря у будь-який період без надання іншого житла (що в принципі суперечить духу радянського житлового кодексу), а у орендаря немає бажання сплачувати більше через податки власника та мати зайві клопоти з оформленням документів[19, c. 127-129].

Інша проблема, що виникає у зв’язку з цим законом – це проживання у житлі державної (комунальної) власності чи відомчому житлі. Тоді, коли ви їдете до бабці на літо у відпустку на два-три місяці, то мусите поміняти реєстрацію, що автоматично тягне за собою втрату такого житла відповідно до законодавства.

А у статті 7 цього закону зазначається, що особа знімається з реєстрації внаслідок винесення судового рішення про позбавлення права власності на житлове приміщення та користування житловим приміщенням, хоча у жодній іншій статті реєстрація жодним чином не пов’язується з житлом та правом власності.

Експерти відзначають, що згаданим законом детально не визначений порядок переходу від прописки до реєстрації, що призводить до негативних соціальних та економічних наслідків.

Зокрема, ним декларується, що надання прав не може залежати від місця проживання, проте на практиці всі соціальні, пенсійні, медичні, комунальні послуги прив’язані до місця реєстрації і механізму заміни надання їх не розроблено.

В адміністративній практиці органів державної влади зустрічається практика відмови у прийнятті на роботу з-за відсутності реєстрації. Наприклад, така практика існує в Міністерстві закордонних справ, що відмовляє у роботі особам на підставі відсутності реєстрації в Києві. При цьому, звісно, це робиться усно для неможливості оскаржити таке рішення.

Також більшість експертів вважає, що наявність одночасної реєстрації місця проживання та місця перебування є недоцільним. Таке положення фактично втілює подвійну реєстрацію фізичних осіб, що в свою чергу обмежує право особи на свободу пересування та вільний вибір місця проживання.

Для виїзду за кордон усі громадяни України повинні отримати закордонний паспорт. Його отримання вимагає проходження значних бюрократичних процедур і триває за загальним правилом три місяці. Така тривалість навряд чи є обґрунтованим обмеженням права людини на вільне пересування, в тому числі виїзду за кордон. При цьому вартість усієї процедури (з урахуванням усіх зборів за отримання усіх необхідних до подачі документів) складає приблизно 50 євро, що дорівнює еквіваленту 1,3 мінімальних заробітних плат на місяць. Внаслідок цього значна кількість малозабезпеченого населення, зокрема, люди пенсійного віку та непрацездатні, не можуть отримати закордонний паспорт, що є перепоною для вільного виїзду з країни.

Існують категорії осіб, яким заборонений виїзд за кордон в інтересах національної безпеки. Вони добровільно підписують зобов’язання не виїздити за межі країни, що є передумовою отримання допуску до певної інформації, що містить державну таємницю. Така практика викликає обґрунтовані заперечення, оскільки вона не передбачена законом і не досягає мети охорони таємниці в умовах існування Інтернету та нових інформаційних технологій, що зменшують значення державних кордонів. Очевидно, такі обмеження є явним рудиментом радянської епохи і мають бути скасовані[13, c. 541-544].


2. Конституційно-правове забезпечення свободи пересування та системи прописки в Україні

В Україні права й свободи людини, їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави. Причому утвердження, забезпечення прав і свобод людини є основним обов'язком держави. Відповідно до статті 33 Конституції України кожному громадянинові України, іноземцю та особі без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію країни, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Нормативний зміст цього права охоплює: свободу пересування кожного територією України; свободу вибору місця проживання; свободу залишати територію України, а для громадян України — свободу повернення в державу.

Свобода пересування і вибір місця проживання передбачені Загальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948 року (стаття 13), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року (стаття 12), Конвенцією ООН про статус біженців від 28 липня 1951 року (стаття 26), іншими міжнародно-правовими актами, зокрема Протоколом № 4 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 року ратифікованим Україною 17 липня 1997 року.

Свобода пересування, вибір місця проживання належать людині від народження, а тому вважаються невідчужуваними та непорушними правами (стаття 21 Конституції України). Оскільки право на свободу пересування є основним принципом, на якому ґрунтується регулювання міграційними процесами, то воно виступає й істотним елементом свободи людини, умовою її професійного та духовного розвитку. Україна як демократична, соціальна, правова держава зобов’язана проводити політику, що забезпечуватиме такий розвиток. Це конституційне право, не маючи абсолютного характеру, підлягає нормативному регулюванню з огляду на те, що його реалізація може призвести до порушення прав і свобод інших осіб, а це суперечить статті 23 Конституції України.

Основний Закон (Стаття 33) дозволяє правовий режим обмеження свободи пересування, вільного вибору місця проживання, вільного залишення території України встановлювати законом, не уточнюючи характеристику цих обмежень в інтересах держави. Тільки у статті 64 Конституції України передбачається можливість таких обмежень із зазначенням терміну їх дії в умовах воєнних або надзвичайних обставин. З цього випливає, що свобода пересування, вільний вибір місця проживання в межах України обмежується на територіях з обумовленим режимом.

Так, відповідно до Закон}' України "Про надзвичайний стан" від 26 червня 1992 року держава може вживати заходів, зокрема встановлювати особливий режим в'їзду та виїзду; обмежувати свободу пересування територією, де запроваджено надзвичайний стан, відступаючи від конституційних зобов'язань лише тією мірою, якою диктується гострота обставин, і за умови, що такі заходи не є несумісними з іншими зобов'язаннями за міжнародним правом і не стають дискримінаційними за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання[4, c. 36-38].

Закон може встановлювати й інші обмеження вказаного конституційного права і умови його реалізації. А з огляду на статтю 92 Конституції України, яка носить ультимативно-імперативний характер і містить сувору вимогу лише законодавчого регулювання перелічених у ній найбільш важливих сфер суспільних відносин, це має визначатися виключно законами України. Йдеться, зокрема, про права і свободи людини та громадянина, гарантії цих прав; громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства; засади регулювання демографічних і міграційних процесів.

Згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, Протоколом № 4 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 року; здійснення права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання в межах території будь-якої держави і право залишати будь-яку країну, включаючи власну, не підлягає жодним обмеженням. Виняток складають ті, які запроваджуються відповідно до закону і є необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров'я, моралі, захисту прав і свобод інших людей.

Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 .лютого 1994 року, визначаючи правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні, фіксує їхні основні права, свободи та обов'язки, порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну або виїздом з України. Водночас він допускає обмеження в пересуванні та виборі місця проживання, коли це необхідно в інтересах безпеки України, охорони громадського порядку, захисту прав її громадян, інших осіб, котрі тут проживають. Загалом ця норма збігається з відповідними міжнародно-правовими положеннями.

Проте стаття 20 Закону України "Про правовий статус іноземців" не встановлює загальних та спеціальних обмежень, а лише фіксує мету їх запровадження, передбачаючи врегулювання нормативними актами Кабінету Міністрів України. Це суперечить вимогам частини першої статті 33 та частини першої статті 92 Конституції України, загалом як і те, що донині збереглася хибна практика впорядкування питань пересування актами Президента України, Кабінету Міністрів України. Наприклад, Розпорядженням Президента України "Про заходи щодо забезпечення правопорядку та нормалізації санітарної обстановки у місті Києві" від 28 жовтня 1993 року (із змінами, внесеними Указом Президента України 27 січня 1999 року), Київській міській державній адміністрації за погодженням з відповідними центральними органами виконавчої влади доручається вжити заходів щодо регулювання міграції населення шляхом надання лімітів на прописку громадян, встановлення порядку прописки та реєстрації осіб, які прибувають до Києва. А Указ Президента України "Про спеціальну економічну зону "Закарпаття" від 9 грудня 1998 року, всупереч пункту 8 частини другої статті 92 Конституції України покладає на Кабінет Міністрів встановлення спеціального порядку перетинання кордону України іноземцями та особами без громадянства, які прямують у спеціальну економічну зону, а також спеціальний порядок в'їзду у спеціальну економічну зону і виїзду з неї громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Спеціальна Постанова Кабінету Міністрів України "Про прикордонний режим" від 27 липня 1998 року № 1147 затвердила Положення про прикордонний режим, в якому регламентуються пра-вила в'їзду, тимчасового перебування, пересування в них громадян України, інших осіб[11, c.56-58].

Законом України "Про біженців" від 24 грудня 1993 року особам, які набули статусу біженця, надано право на вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їм міграційною службою переліку населених пунктів і пересування на території України за умов дотримання правил, установлених для іноземців. Особа, подавши заяву про надання статусу біженця, зобов'язана при одержанні направлення органу міграційної служби відбути до визначеного місця тимчасового проживання та протягом трьох днів зареєструватися в місцевому органі внутрішніх справ. На виконання Закону України "Про біженців" Постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 1995 року № 396 затверджено перелік регіонів тимчасового розселення біженців (нині дію цієї Постанови призупинено на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 року № 296).

Як в одному, так і в другому випадку саме законом передбачено обмеження у праві пересування, що узгоджується із частиною першою статті 33 Конституції України. Водночас, слід визнати, що ці правообмеження хоч і встановлені законом, не відповідають статті 26 Конституції України, оскільки правовий статус біженця в Україні не може бути гіршим за статус іноземця або особи без громадянства. Окремої норми щодо обсягу свобод, прав і обов'язків біженців Конституція України не містить.

Широкий спектр регламентується Законом України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" від 21 січня 1994 року, прийняття якого зафіксувало право вільного виїзду за кордон та безперешкодного повернення на Батьківщину всіх громадян України, виключило можливість обмежень прав громадян, котрі виїздять за кордон тимчасово або на постійне проживання, стало важливим кроком на шляху демократизації життя в Україні, побудови відкритого суспільства. Цей Закон у частині непозбавлення громадянина України права у будь-який час повернутися до України відповідає вимогам частини другої статті 33 Конституції України.

Слід враховувати, що значний масив документів, стосовно обмежень вільного вибору місця проживання, свободи пересування осіб в Україні, в тому числі і її громадян, становлять підзаконні нормативно-правові акти (від указів Президента України і постанов Кабінету Міністрів України до положень, наказів, інструкцій міністерств та інших центральних органів виконавчої влади України). Це стосується перш за все інституту прописки як одного з аспектів системи внутрішніх паспортів. Конституційно визнане право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання, на практиці лімітується державою шляхом встановлення дозволу на проживання (постійна чи тимчасова прописка).

Зародженню інституту прописки на території України, що була в складі союзної держави, поклала Постанова ЦВК та РНК СРСР "Про встановлення єдиної паспортної системи в Союзі РСР і обов'язкової прописки паспортів". Серед проголошених нею цілей було поліпшення системи реєстрації жителів міст, так зване очищення населених пунктів від осіб, не зайнятих суспільно-корисною працею, зокрема, від куркулів, злочинців та інших антисоціальних елементів. Пункт 2 зазначеної Постанови запроваджував єдину паспортну систему на всій території Союзу РСР протягом 1933 рою,' з обов'язковою пропискою, що за своєю суттю стало поверненням до дореволюційної правової ситуації.

Спершу йшлося про прописку власне паспортів. Це підтверджується не лише назвою Постанови, але й пунктом 21 Положення про паспорти, затвердженого Постановою союзного Уряд,' в 1940 році, відповідно до якого всі громадяни... повинні прописати паспорт у 24 години за умови прибуття на нове місце проживання"[21, c. 23-27].

У наступний період радянської доби система прописки розвивалася так, щоб пристосуватися до змін у міграційній ситуації і до вимог органів планування, зберігаючись переважно у недоторканій формі аж до 1974 року. До нормативних актів, що регулювали систему прописки, у 1940 і 1953 роках були внесені зміни, які здебільшого стосувалися терміну дії прописки, часових обмежень і відповідних вимог щодо відповідних записів.

Постановою союзної Ради Міністрів "Підтвердження положень про паспортну систему в СРСР" від 28 серпня 1974 року №677 затверджено нове Положення про паспортну систему в Союзі, згідно з яким внутрішній паспорт став основним документом посвідчення особи на території Союзу для всіх громадян віком від 16 років, а дозвіл на проживання (прописка постійна або тимчасова) стосувалася власників паспортів. Вказівки на вимоги до громадян стосовно останнього містяться також у Постанові Ради Міністрів СРСР "Деякі правила прописки громадян" від 28 серпня 1974 року №678.

Система прописки необов'язково обмежує вибір людиною місця проживання, якщо це суто адміністративна формальність. Обмеження свободи пересування, вільного вибору місця проживання пов'язано з необхідністю пошуку рівноваги між суспільними й приватними інтересами і залежить від низки соціальних, насамперед економічних факторів. Органи виконавчої влади уповноважуються законом лише на реєстрацію акт}' вільного волевиявлення людини при виборі місця проживання, причому наявність чи відсутність її не може бути основою обмеження або умовою реалізації інших прав і свобод. Саме тому реєстраційний облік не повинен носити дозвільного характеру і ставати підставою для обмеження права вибору місця проживання, навіть з фіскальною метою.

Дозвільність у системі прописки призводить до потенційних обмежень прав і свобод людини і громадянина. При цьому системою прописки де-факто обмежується свобода пересування і вільний вибір місця проживання. При тоталітарному режимі це було зрозумілим, оскільки таким шляхом можна було здійснювати жорсткий контроль за пересуванням людей для досягнення конкретних стратегічних, соціальних і економічних цілей. У пострадянський період розвиток ринкових реформ і демократичні перетворення, здійснювані на конституційно-правових засадах, мали б спонукати до скасування прописки й замши її іншою формою, реєстрації. Однак, посилаючись на важку криміногенну ситуацію, врегулювання міграційних процесів, санітарно-гігієнічні норми, інститут прописки до цього часу за своєю суттю зберігається в Україні практично без змін. А саме він був визнаний недійсним ще Комітетом конституційного нагляду СРСР 11 жовтня 1991 року, а тому засновані на ньому будь-які акти і дії правозастосовних органів мають перевірятися судами загальної юрисдикції. Наприклад, у частині другій абзацу 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року з приводу розгляду спорів про право користування житловим приміщенням роз'яснюється, що наявність чи відсутність прописки не можуть бути підставою для визнання права користування житловим приміщенням за особою, яка там мешкала чи вселилась туди як член сім'їнаймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Досі з різних причин залишаються незареєстрованими (всупереч частині другій статті 117 Конституції України), неопублікованими власні акти Міністерства внутрішніх справ України, що регулюють систем^' прописки. А тим часом стаття 57 Конституції України гарантує коленому право знати свої права і обов'язки. Нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними. Це означає, що неопубліковані відомчі акти не можуть уводитись в дію, тобто породжувати, змінювати чи припиняти правові відносини. В абзаці 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року зазначається, що судове рішення не повинно ґрунтуватись на неоприлюднених нормативно-правових актах такого змісту[18, 400-406].

Стаття 24 Конституції України проголошує, що громадяни мають однакові конституційні права і свободи, є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Виявляється, право на житло повністю залежить від змісту терміну "місце проживання", який має велике значення для правових відносин особи з державою, з іншими людьми, для реалізації її конституційних прав як члена суспільства. Цей термін, хоча й зустрічається в Конституції України двічі, не визначений належним чином за умов вживання в документах про прописку. До того ж і чинне законодавство не дає вичерпного та повного його правового визначення, не зважаючи на те, що вживається в багатьох нормах нарівні з поняттями "постійне місце проживання", "тимчасове місце проживання". Така неоднозначність створює колізію. Так, стаття 17 Цивільного кодексу Української РСР визнає місцем проживання те місце, де громадянин постійно або переважно проживає. У житлових правовідносинах місцем проживання вважається, головним чином, місце постійного проживання (місце проживання громадян). Із статті 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 року випливає, що фізична особа вважається такою, яка постійно мешкає на території держави не менше одного року при відсутності її постійного місця проживання на території інших держав за наявності її наміру "проживати на території цієї держави про-тягом необмеженого терміну, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цією особою службових обов'язків або зобов'язань за договором (контрактом)". В той же час частина друга статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" від 26 грудня 1992 року твердить: іноземні громадяни та особи без громадянства вважаються такими, що мають постійне місце проживання в Україні, якщо проживають на території нашої держави загалом не менше 183 днів у календарному році. Вказаний термін має значення для оподаткування вказаного кола осіб. Правила в'їзду іноземців в Україну, виїзду з України і транзитного проїзду через її територію теж не визначають терміну постійного й тимчасового перебування іноземців в Україні. Виняток становить норма, яка визначає, що загальний термін перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства, які прибули у приватних справах, не може перевищувати одного року. З позиції права не зрозуміло, яким слід вважати вказаний період перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні—тимчасовим чи постійним. Система прописки, надаючи доступ до певних привілеїв і прав на підставі критерію місця проживання (наприклад, соціальне забезпечення, медичне обслуговування, надання певних пільг), є дискримінаційною. Слід зважити і на те, що немає такої галузі права, практичне здійснення та застосування норм якої не пов'язувалося б з пропискою (цивільно-правові й адміністративно-правові відносини, судочинство, виборче право). Скажімо, при нинішній системі прописки неможливо зробити високоліквідним товаром заставлене житло.

Інше право кожного — на працю, що передбачає можливість заробляти собі на життя працею, яку громадянин вільно обирає або на яку вільно погоджується, закріплено у статті 43 Конституції України (у тексті не міститься жодних положень про обмеження цього права).

Після прийняття поправок до Кодексу законів про працю України скасовано вимогу наявності прописки при укладенні трудового контракту, а в Кодексі України про адміністративні правопорушення —покарання за невиконання такої вимоги (покарання щодо проживання без прописки і реєстрації залишається чинною в статті 199 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Та слід зауважити, що навіть якщо в трудовому праві вимога щодо прописки скасована, все ж це не гарантує від обмежувального впливу системи прописки в цій сфері. Доки існують правообмеження на проживання без прописки, реальність для людини можливості бути прийнятим на роботу в певному місці, але без можливості жити там, унеможливлює повне здійснення конституційної норми про працю і не веде до створення відкритого ринку праці в Україні.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України необхідно переглянути весь масив правових актів, які стосуються свободи пересування, вільного вибору місця проживання, а також з метою усунення випадків колізій між законами[15, c. 621-625].

Реформування системи прописки в Україні є нагальною потребою для розвитку демократії та соціально-ринкових реформ у межах Конституції України. Можливі два шляхи цього процесу: Верховна Рада України на виконання статей 33 і 92 Конституції України приймає відповідні закони; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини оскаржує до Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції (за підвідомчістю) неконституційність та незаконність нормативно-правових актів з питань прописки.

Якщо держава вважає необхідним збереження обов'язкової системи реєстрації кожного, то це має бути система, запроваджена законом, відповідно до якого людина і громадянин зможе реалізувати своє конституційне право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, що у свою чергу сприятиме реалізації інших конституційних прав і свобод. Зауважимо, що ще з січня 1998 року законопроект "Про реєстр фізичних осіб", підготовлений Міністерством юстиції України, "мандрує" кабінетами Уряду і досі не поданий на розгляд Верховної Ради України.

Більшість із порушених проблем вирішується нині не в законах, а в актах Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Саме тому, зокрема, з'являється можливість порушення прав і свобод людини і громадянина з боку органів виконавчої влади не тільки на етапі прийняття індивідуальних адміністративних актів, а ще на рівні нормативної регламентації цих питань у підзаконних актах, і особливо у так званих "відомчих" актах (актах міністерств, відомств інших центральних органів виконавчої влади). Зважаючи на це, очевидно, слід законодавчо позбавити центральні органи виконавчої влади права видавати нормативні акти, що стосуються врегулювання найбільш важливих суспільних відносин, зазначених у статті 92 Конституції України.


3. Європейські стандарти свободи пересування і вибору місця проживання

Найстарішою регіональною організацією на Європейському континенті є Рада Європи (далі: РЄ). 4 листопада 1950 р. в Римі її членами була прийнята Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (далі: Конвенція), яка вступила в дію 3 вересня 1953 р. Через 50 років після прийняття Конвенції її учасниками стали майже всі члені РЄ.

Як підкреслюється в преамбулі Конвенції, її учасники поставили перед собою мету розпочати "перші кроки" для здійснення "деяких прав", перелічених у Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. . Вона стала основою для вироблення європейських стандартів свободи пересування і вибору місця проживання. В ній вперше було закріплено право "кожного вільно пересуватися і вибирати собі місце проживання" (ст. 13). Однак гідність створеної системи полягає в тому, що вона постійно розвивається і доповнюється новими документами. Додаткові протоколи до Конвенції включили в систему європейського захисту практично весь перелік громадянських і політичних прав.

Ст.2 Протоколу №2 до Конвенції "Про забезпечення деяких інших прав і свобод, крім тих, які включені в Конвенцію і Протокол №4" від 16 вересня 1963 р. (далі: Протокол №4) передбачає право "кожного на свободу пересування і вибору місця проживання".

Свобода пересування із однієї країни в іншу розуміється як ідеальна для міжнародних відносин і міграції. Однак, існуюче право аж ніяк не визнає будь-який принцип, оснований на цих свободах. В деякі періоди і в відношеннях між різними країнами він був частково признаний, але в останні десятиліття багато держав підтвердили і ускладнили використання того, що колись називалось "суверенним правом" для контролю переміщення через їх кордони. Імміграційний контроль як такий — галузь, яка залишається за рамками дії Конвенції. Європейська комісія по правах людини підкреслила це в перші роки існування Конвенції, але в той же час вона визнала, що Конвенція в деяких питаннях може використовуватись як обмежувач "невтримних" вільних дій країн. Так, право держав контролювати в'їзд і виїзд іноземців обмежено "зобов'язаннями, які держава прийняла по Конвенції". Ця точка зору, особливо важлива в тому, що стосується заборони деяких видів звернення (ст.3 Конвенції) і права поважати сімейне життя (ст.8 Конвенції)[2, c. 133-138].

Ці права можуть бути обмежені, у відповідності з законом, при умові, що вони обґрунтовуються як необхідні в демократичному суспільстві для будь-якої із цілей, згаданих в п.3 ст.2 Протоколу №4. Обмеження, застосовані урядом на законній основі до свободи пересування і до свободи вибору місця проживання, відповідно цих положень Протоколу №4, аналогічні перерахованим в інших статтях Конвенції, припускають їх. Однак, формулювання цих положень чітко викладає наміри не застосовувати дискримінаційних заходів відносно законних жителів, незалежно від того, чи є вони громадянами цієї держави.

Ст.2 п.1 Протоколу №4 обмежує право на свободу вибору місця проживання "тими, хто на законних підставах знаходиться на території будь-якої країни" і стосується свободи переміщення лише в рамках цієї території. Застосування цього положення залежить від "законності" перебування на даній території, яке з самого початку виключає іноземців, які не відрегулювали свій в'їзд в країну.

Право покидати будь-яку країну, а не в'їжджати в будь-яку країну, знайшло відображення в Конвенції. Вона пов'язана зі свободою пересування в середині країни, хоч виключає пряму залежність від неї, являючись об'єктом цих обмежень. Це означає, що як громадянам, так і іноземцям може бути відмовлено в праві покидати будь-яку країну в силу певних обгрунтувань, при умові, що обмеження не виходять за допустимі рамки, в п.п. 3, 4 Протоколу №4.

Через те, що частіше всього тиск зі сторони міграції в державах — членах Ради Європи пов'язано з в'їздом, а не виїздом з країни, обмеження у відношенні виїзду, не так багаточисленні і не підлягають оскарженню. Вони можуть бути введені, наприклад, у відношенні як іноземців, так і громадян, які не виконали свої обов'язки (виконання судових вироків,, або виплата податків, або військова служба).

Європейські стандарти і принципи свободи пересування і вибору місця проживання увійшли в основу укладеної 13 липня 1984 року в Саарбрюкені за ініціативою Канцлера ФРН Н.Коля і Президента Франції Ф.Міттерана двох-сторонньої Угоди про зменшення митного контролю між двома державами.

14 червня 1985 року на базі "саарб-рюкенських" домовленостей в Люксембурзькому містечку на Мозелі Шенгені було підписано Угоду між урядами держав економічного союзу країн Бенілюкс, ФРН і Французькою Республікою про поступову відміну контролю на загальних кордонах (далі: Угода). Угода стосувалась короткотермінових заходів по зменшенню митного контролю та довгострокової програми здійснення зрівнювальних заходів. В подальшому довготривала програма послужила основою для підписання 19 червня 1990 року Конвенції про застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 року (далі: Конвенція І), що набрала силу 26 березня 1995 року[17, c. 98-101].

Деякі держави Європейського Союзу (далі: ЄС), перш за все Великобританія, віднесли право вільного пересування тільки для громадян ЄС і вважали необов'язковим повне усунення контролю на внутрішніх кордонах для громадян третіх держав. Причому, Великобританія залишається самим послідовним супротивником відміни паспортного контролю на кордонах. Англійці пишаються тим, що їх зовнішні кордони настільки надійно контролюються, що в середині країни ніякого додаткового контролю не треба. До цього часу, не хотіла відкривати своїх кордонів і Швейцарія, яка вже стала "островом в Шенгенському морі". Швейцарці ще більш, ніж англійці, стурбовані можливим наростанням кількості небажаних іммігрантів і злочинних елементів. Скоро інші країни ЄС (Італія, Іспанія, Португалія, Греція і Австрія), що розуміли право вільного пересування, як право для всіх громадян, приєднались до "шенгенському процесу".

Конвенція І передбачає двохступеневу систему застосування норм: спочатку набирають сили правила ст.139 про Виконавчий комітет, а потім наступні положення Конвенції І, включаючи ст.2 про відміну внутрішньоприкордонного контролю. Конвенцію І порівнюють з колесом, шпицями якого являється цілий ряд зрівнювальних засобів, які об'єднуються з ст.2 про усунення внутрішньоприкордонного контролю. Весь механізм поданий не тільки у вигляді норм Конвенції І, але також рішень, що приймаються Виконавчим комітетом.

Найважливішою нормою Конвенції І є ст.2, що передбачає вільне пересування через внутрішні кордони в будь-якому місці без прикордонного перегляду, громадяни звільняються від обов'язків при переході внутрішніх кордонів країн — учасниць Угоди (далі: країна Шенгену) піддавати будь-якому прикордонному контролю. Усунення контролю стосується не тільки наземних кордонів, але і авіаційних і регулярних паромних ліній, що пов'язують країни Шенгену прямо одну з одною.

Звільнення від прикордонного контролю не означає права в'їзду на територію країни — учасниці Угоди (далі: територія Шенгену). Тому, непред'явлення документів на кордоні не означає, що громадянин не повинен мати їх з собою. Зокрема, це стосується візових обов'язків з третіх країн. Існує різниця між країнами з обов'язковим візовим режимом, де держава вимагає візу від іноземця, та державами, до яких можна їздити без візи. За загальним правилом, громадяни з третіх країн при в'їзді на територію Шенгену повинні мати необхідну візу.

Зовнішньоприкордонний контроль проводиться по-різному в залежності від виду і місця перетинання наземного і водного кордону. Перетинання кордону припустимо тільки в спеціальних пунктах перетинання кордонів і в установлені години їх роботи (ст.3 Конвенції).

Відповідно ст.6 Конвенції, контроль здійснюється за національним правом і проводиться компетентними національними органами ("інтернаціоналізація" зовнішньоприкордонного контролю не передбачена). Даною статтею передбачається два таких етапи. Перший застосовується до всіх мандруючих громадян, включаючи іноземців, і полягає в установленні особи громадянина на основі документів, які він пред'являє. Другий — може передбачати більш ретельний контроль для всіх громадян, крім іноземців, з перевірянням проїзних документів та умов в'їзду. Це пояснюється тим, що для громадян третіх країн ретельний контроль проводиться вже на першому етапі догляду і тому немає необхідності в повторному такому контролі. Організація митного контролю при все зростаючій хвилі туристів є складнішим завданням, рішення якого покладено на робітників прикордонних пунктів, щоб уникнути небезпеки виникнення пробок на кордонах[7, c.14-16].

Основою контролю для громадян третіх країн при в'їзді на територію Шенгену є пред'явлення відповідних документів, причому візові документи обмежують строк перебування до 3-х місяців. З огляду на те, що в'їзд на територію Шенгену здійснюється через зовнішні кордони, які є також зовнішніми національними кордонами, "країни першого в'їзду" повинні враховувати такі обставини (ст. 5 Конвенції І): по-перше, наявність дійсного документу, або документів, які дозволяють перетинати громадянину кордон; по-друге, наявність в разі необхідності, дійсної візи; по-третє, представлення у відповідних випадках документів, що обґрунтовують мету і умови запланованої поїздки, а також наявність достатніх засобів для існування; по-четверте, громадянин не повинен фігурувати в Шенгенській Інформаційній Системі (далі: ШІС), як особа якій не дозволений в'їзд (ст.98 Конвенції І); по-п'яте, особа не повинна являти загрозу державній політиці, національній безпеці та міжнародним відношенням. Як виняток, особі може бути дозволений в'їзд на територію держави по гуманним міркування або через національні інтереси або міжнародні забов'язання. Це не є перешкодою здійснення права притулку, положення Женевської Конвенції від 28 липня 1951 року про статус біженців з поправками, внесеними Нью-Йоркським Протоколом від 31 січня 1967 року (ст.28 Конвенції І).

Поряд з цим всі країни Шенгену дискутують проблему нелегального в'їзду через "зелений" і "блакитний" кордони. Для боротьби з нелегальною еміграцією використовуються спеціальні мобільні підрозділи, які здійснюють спостереження на зовнішніх кордонах між пунктами її перетинання (п.3. ст.6 Конвенції І).

Відповідно ст.9 Конвенції І, країни Шенгену зобов'язанні проводити єдину політику по відношенню пересування осіб і процедур видачі віз. На засіданнях Виконавчого комітету одноголосно прийнято список більш ніж 125 держав, громадяни яких зобов'язані мати візу при в'їзді на територію Шенгену. Для вироблення цього списку, в кожній третій країні країни Шенгену перевірили чи існує загроза для внутрішньої безпеки або нелегальної еміграції. Поряд з цим є два інформаційних переліки: один — з державами третього світу, для яких не потрібна віза для в'їзду на територію Шенгену, а другий, — з "сірою зоною" держав* для яких країни Шенгена використовують різні правила. Ці переліки неофіційні, тому країни Шенгену можуть самостійно змінювати національні візові положення.

В розвитку спільної візової політики стверджується, що кінцева мета уніфікації візової політики досягнута, причому список "безвізових" держав легалізований, а також поступово зменшується список "сірої зони". Цікаво, що цей процес розповсюджується не тільки на загальновізові зобов'язання для держав "сірої зони", і й там, де тільки одна, або дві країни Шенгену передбачають візові зобов'язання. Ця обставина з часом може бути усуненою. Ст.9 Конвенції І описує "загальні візові положення" і не містить юридичного і політичного примусу в спрямуванні постійного вдосконалення візової політики.

Для підтвердження цього вводиться єдина Шенгенська віза (далі: віза), дійсна у всіх країнах Шенгену (ст.10 Конвенції І). Віза видається дипломатичними і консульськими установами з кордоном держави основного призначення поїздки. Якщо це неможливо визначити, то віза видається державами першого в'їзду (ст.12 Конвенції І). Одноманітне і узгоджене застосування ст.ст.11-17 Конвенції І пояснюється існуванням консульських інструкцій.

Ст.11 Конвенції І передбачає такі види віз: 1) одноразова або багаторазова в’їзна при умові, що тривалість безперервного перебування і загальна тривалість наступних візитів не може перевищувати трьох місяців в межах півріччя з дати першого в'їзду; 2) транзитна віза, що дозволяє її власнику проїздити через територію Шенгена один раз, двічі або, у виключних випадках, кілька разів по шляху на територію третьої держави при умові, що строк транзиту не буде більше п'яти днів[19, c.812-819].

Завдяки існуванню ШІС і погодженої політики країн Шенгену значно прискорюється процес видачі віз. Також для полегшення видачі віз і проведення паспортного контролю країнами Шенгену вводиться єдина Шенгенська марка зразок якої був узгоджений всіма країнами Шенгену. Зараз будь-який іноземець, який одержав візу в посольських або консульських установах країн Шен-гену в своїх державах, може безперешкодно (до трьох місяців) протягом шести місяців, після дати першого в'їзду, перетинати внутрішні кордону країн Шенгену.

Окремо виділяється проблема надання політичного притулку, правила якого в кожній країні відрізняються. Тут зберігається принцип, де кожна країна сама відповідає за розгляд кожного конкретного випадку відповідно до національної процедури.

Ще перед створенням "простору" без внутрішньоприкордонного контролю, громадянам, шукаючим притулку, потрібно було клопотати про це в кожній країні і дуже часто вони одержували відмову. Для цього феномена "refugee in orbit" Угодою знайдено нове рішення. Воно виходить з того, що всі країни Шенгену затвердили Женевську кон-венцію від 28 липня 1951 року про статус біженця з поправками, внесеними Нью-Йоркським Протоколом від 31 січня 1967 року. На цій основі притулок надається у всіх країнах Шенгену. Необхідність просити такого притулку в сусідній країні Шенгену просто відсутня.

Беручи до уваги таке положення, Конвенція І містить зобов'язання розглянути кожне клопотання, що поступило (ст.29 Конвенції І). Кожна держава, відповідальна за розгляд заяви про надання притулку і зобов'язана приймати біженців (ст.ЗО Конвенції І). Наприклад, якщо країна Шенгену видала візу громадянину третьої країни, а потім цей громадянин подає прохання про притулок, то за його, прийом є відповідальною та держава, яка видала йому візу. З цього положення можна зробити два висновки: по-перше, якщо клопотання подано в якійсь іншій державі, то перша держава має право передати його другій; по-друге, якщо клопотання відхилено однією країною Шенгену, то друга країна Шенгену не повинна його розглядати.

Треба підкреслити, що Угода і Конвенція не супротивні ніякому удосконаленню права притулку, а тільки бажають регулювати положення для прийому біженців. Вдосконалення основних положень по прийманню біженців і матеріального права притулку обговорюється в "рамках дванадцяти". З другого боку, інструкції по застосуванню права притулку, закріплені в ст.ст.28-33 Конвенції І, — вірогідно, перша спроба по вдосконаленню такого права в "лабораторії дванадцяти".

Вперше в історії, поліція однієї країни одержала право переслідувати злочинців на території іншої країни Шенгену. Правда, це право обмежено у часі, не стосується винних в особливо тяжких злочинах (вбивствах, викраданні людей, наркобізнесі). Переслідуючи, "сторожа порядку" не мають також права заарештовувати або затримувати таких порушників на території іншої країни Шенгену, для цього потрібна вже допомога місцевих колег. Відповідно, поширено коло і співробітництво судових органів, зокрема, встановлюється єдиний режим взаємної видачі злочинців.

Заходи, якими користуються в галузі поліційного співробітництва, можна знайти не тільки в главі про поліційне співробітництво (ст.ст.39-47 Конвенції І), а також у главах про наркотичні речовини (ст.ст.70-76 Конвенції І), вогнепальну зброю та боєприпаси (ст.ст.77-91 Конвенції І). Не дивлячись на високу нормативність, статті були уточнені. Обговорювались статті 39 і 70 Конвенції І, що вимагали більшої конкретизації. Беручи до уваги збільшення злочинності в Європі, Конвенція І повинна грати важливу роль в такому поліційному співробітництві.

В ст.39 Конвенції І країни Шенгену зобов'язуються надавати одна другій допомогу в боротьбі зі злочинністю. Обмін інформацією відбувається на основі національного права, тобто за допомогою відповідних міністерств і відомчих установ. Останні дають свою згоду, якщо необхідна інформація, що перебуває за кордоном, може бути використана як докази. За виключенням ситуацій особливої терміновості, запит передається у центр поліційного співробітництва, пов'язаного з перетинанням кордону[1, c.71-74].

Детально розроблені інструкції стосуються також спостереження за перетинаючими кордон (ст.40 Конвенції І) і порушниками кордону (ст.41 Конвенції ). Країни Шенгену зазначають в положеннях, додатках до Угоди і Конвенції, в якому обсязі вони дозволяють переслідування. Передбачені там обставини сильно відрізняються (недозволене затримання; затримання дозволене протягом перших ЗО хвилин; повний дозвіл затримання; затримання в межах 10 км "по тому боці" кордону; необмежено дозволене затримання і т.п.). Очевидно, таке неоднорідне і частково дуже обмежене регулювання і являє собою перешкоду для ефективної боротьби зі злочинністю на всій її території.

В галузі боротьби з наркотиками Конвенція І не переслідує мети уніфікувати політику країн Шенгену в зв'язку з різними точками зору. До того ж ст.ст.71-76 Конвенції І передбачають конкретні заходи і обов'язки, які країни Шенгену розглянули і затвердили з відповідними висновками. Сюди належать, в тому числі, положення про посилений зовнішньоприкордонний контроль проти нелегального провозу наркотиків, короткий посібник по контрольованій поставці і заходи проти нелегального експорту наркотичних речовин. Згідно ст.70 Конвенції І, організована постійна робоча група, яка повинна допомагати у веденні спільної боротьби з наркотиками. До вдосконалення положень про вогнепальну зброю і боєприпаси відносяться ст.ст.77-91 Конвенції, що містять детальні положення, відповідно європейським нормам про придбання і володіння зброєю.

Дуже важливим і проблематичним технічним і зрівнювальним заходом являється ШІС. Вона служить для обміну відомостями, пов'язаними з в'їздом, видачею візи і поліційним співробітництвом. Ця система переслідує мету забезпечити суспільну безпеку і порядок, включаючи безпеку держави, і застосовує положення Конвенції при переміщенні громадян (ст.93 Конвенції). ШІС складається з національних частин країн Шенгену (Н-ШІС) і технічної єдності підтримки (Ц-ШІС) в Страсбурзі (ст.92 Конвенції І). Окремі Н-ШІС самостійно утворюють зв'язок всередині своєї національної частини між центральними пунктами, що мають право суворого доступу.

Заключний акт говорить про те, що Угода здійснює детальне проведення зовнішньо-прикордонного контролю, згідно ст.5 Конвенції І. Це передбачає, що виписка до відмовлення у візі (відповідно ст.96 Конвенції І) припустима і перебуває у розпорядженні співробітників прикордонної служби. Сюди входять також і подальші дані (згідно ст.95 Конвенції І). Значить, це в будь-якому випадку являється необхідним для нормальної експлуатації ШІС.

Основна мета для країн Шенгену полягає в тому, щоб Угода використовувалась на користь відповідним положенням ЄС. Шенген не є самоціллю. Він розуміється як попередник і лабораторія для всіх положень, які потрібні для надання вільного пересування і проведення необхідних зрівняльних заходів. Перехід від Шенгену до ЄС і Загальноєвропейському ринку повинен враховувати методику, яка використана при розробці положень ЄС. В той час як Конвенція І регулює ліквідацію внутрішньо-прикордонного контролю і всіх суттєвих зрівнювальних заходів в єдиному інструменті права.

На фоні цих проблем майбутній вступ в Шенген п'яти Північних країн сучасні члени розцінюють як ривок, який необхідний для підтримання і розвитку Шенгену. Адже простір вільного пересування, з приєднанням до нього Швеції, Данії, Фінляндії, Норвегії і Ісландії, одночасно збільшується на 1,25 млн. квадратних кілометрів, де проживають 24 мільйони чоловік. Оскільки Норвегія та Ісландія — не члени ЄС, для них придуманий особливий статус, який буде закріплений спеціальними угодами. Формально вони не можуть брати участь в прийнятті рішень в межах Шенгенського комітету. Але всім зрозуміло, що жодне рішення, що торкається їх, не буде прийматися без взаємних консультацій.

Однак, цінність Конвенції полягає не тільки в зафіксованих правах і свободах, але і в створенні механізму їх імплементації. Цей механізм є "унікальним", життєвим і розгорнутим. Будь-яка країна, що вступила віднині в РЄ, повинна не тільки приєднатися до Конвенції, але і внести в своє законодавство необхідні зміни, які випливають із прецедентного права, створеного рішенням Європейського суду з прав людини. Діяльність контрольного механізму, створеного в рамках РЄ на основі багаточисленних європейських конвенцій, сприяє уніфікації юридичних систем всіх країн Європи в галузі захисту основних прав і свобод людини.

Таким чином, можна зробити наступні висновки: по-перше, міжнародні правові норми і звичаї, закріплені у згаданих Конвенціях, складають основу європейських стандартів свободи пересування і вибору місця проживання; по-друге, сфера їх вживання обіймає весь спектр суспільно-політичних і соціально-економічних відносин; по-третє, вони повністю відповідають міжнародній доктрині захисту прав людини і розвитку європейських демократичних інститутів[13, c.167-171].


Висновки

Таким чином, можна підсумувати, що новий закон, який набув чинності минулого року, ускладнив життя особам, що не мають документів або власного житла. Також, очевидно, він залишає значний простір для зловживань, особливо з боку патрульно-постової служби міліції. Залишаються не вирішеними й значна кількість супровідних проблем, зокрема, з соціальним обслуговуванням населення, що тісно пов’язане з реєстрацією.

Крім того, в Україні так і не створена автоматизована система обліку місця проживання громадян, що негативно відбивається на ефективності дій влади та реалізації прав особи. Наприклад, під час виборів проблемою залишаються численні помилки у списках виборців, коли сотні громадян заносяться до списків за вже давно недійсними даними про місце проживання.

Негативною адміністративною практикою є фактично постійна необхідність носіння особою з собою паспорту або іншого документу, що посвідчує особу. Паспорт необхідний для здійснення багатьох повсякденних операцій, в тому числі проходження в усі будівлі органів влади.

Широко поширеною практикою правоохоронних органів є затримання особи лише за відсутність при собі документів, що посвідчують цю особу, зокрема паспорту. Законодавство надає право правоохоронцям затримати будь-яку таку особу на декілька годин, а іноді діб, до з’ясування даних про таку особу. Це право часто використовується правоохоронцями з метою шантажу, вимагання хабара чи зловживання посадовим становищем.


Список використаної літератури

1. Аносенков А. Адміністративно-правове забезпечення права на свободу пересування потребує удосконалення // Право України. - 2003. - № 6. - С.71-74

2. Баймуратов М. Імплементація норм міжнародного права про свободу пересування і вибір місця проживання у право України // Право України. - 2003. - № 9. - С.133-138

3. Білякович М. Цивільний захист: Навчальний посібник/ Микола Білякович, Степан Сусло, Геннадій Харамда,; М-во освіти і науки України, Нац. транспортний ун-т. -К.: Арістей, 2005. -157 с.

4. Дегтярьов О. Забезпечення органами внутрішніх справ правил паспортної системи як гарантія права громадян на свободу пересування // Право України. - 2005. - № 11. - С.36-38

5. Законодавство про громадянство: Збірник законів. -Харків: ПП "ІГВІНІ", 2006. -174 с.

6. Максименко С. Європейські стандарти свободи пересування і вибору місця проживання // Юридический вестник. - 2002. - № 2. - C. 84-90.

7. Максименко С. Шенгенська конвенція і право людини на вільне пересування та вибір місця проживання // Право України. -2000. -№ 5. - С. 14-16

8. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: В 4 т./ А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань; Академия суддів України. -К.: А.С.К., 2004 - Том 1. -2004. -927 с.

9. Панченко М. Цивільне право України : Навчальний посібник/ Микола Панченко,. -К.: Знання , 2005. -583 с.

10. Піскун О. Свобода пересування-основний принцип міжнародно-правового регулювання міграційних процесів // Проблеми міграції. - 1999. - № 4 . - C. 2-7

11. Право на вибір місця проживання: від прописки до реєстрації. Коментар, законодавство, судова практика/ Авт. ком. та упор.: І. П. Козінцев, М. Б. Захандревич. -К.: Юрінком Інтер, 2005. -335 с.

12. Про додаткові заходи щодо реалізації права людини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання : Указ від 15 червня 2001 року №435/ Україна. Президент // Голос України. - 2001. - 20 червня. - C. 2; Урядовий кур'єр. - 2001. - 23 червня. - C. 4

13. Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні : Закон від 11 грудня 2003 року № 1362-IY/ Україна. Закон // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 15. - C. 541-544

14. Силенко Л.Цивільне право України : Навчальний посібник/ Людмила Михайлівна Силенко. -К. : Алерта. -2004 -Ч. 1. -2004. -327 с.

15. Харитонов Є. Цивільне право України : Підручник/ Євген Хари-тонов, Ніна Саніахметова,. -К.: Істина, 2003,2005. -773 с.

16. Цивільне право України : Навчальний посібник/ Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та ін.; За ред. Р. О. Стефанчука; М-во освіти і науки України. -К.: Прецедент, 2005. -448 с.

17. Цивільне право України : Підручник: У 2 кн./ За ред.: О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової; М-во освіти і науки України, КНУ ім. Тараса Шевченка. -2-е вид. доп. і перероб.. -К. : Юрінком Інтер. -2004 - Кн.1. -2004. -735 с.

18. Цивільне право України. Загальна частина : Підручник/ Віктор Співак,; Ред. І. А. Бірюков, Ю. О. Заіка. -К.: КНТ, 2006. -477 с.

19. Цивільний кодекс України : Офіційний текст/ Ред. В. М. Вдовиченко. -К.: Кондор, 2004. -395 с.

20. Цивільний кодекс України : Коментар/ За заг. ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко. -Харків: Одіссей, 2003. -855 с.

21. Чехович С. До проблеми конституційно-правового забезпечення свободи пересування та системи прописки в Україні // Проблеми міграції. -1999. -№ 3. - С. 23-27

Скачати

Схожі роботи

2013-11-13

Организованная преступность - исключительно опасное явление, которое в нашей стране не встречает, к большому сожалению, адекватного противодействия со стороны государства.

2013-08-21

На сегодняшний день закономерностью стала зависимость экономических процессов от норм гражданского законодательства. Базой или фундаментом предпринимательства являются договорные отношения, от точного выполнения которых зависит коммерческое благополучие организации или предпринимателя. Нарушение полностью или частично условий договора может привести к нежелательным последствиям в виде несения убытков, потери доверия со стороны партнеров и даже начала процедуры банкротства.

2013-11-15

В контексте постоянного роста правонарушений и общей нестабильности обстановки в стране целесообразно, на мой взгляд, вести речь о необходимости правового понимания и практического решения вопросов борьбы с правонарушениями и укрепления правопорядка.

2011-03-04

Побудова правової держави в Україні висуває на перший план задачу створення ефективного механізму протидії злочинності. Ефективне і повне розкриття і розслідування злочинів, уживання заходів по усуненню причин і умов, що сприяють їхньому здійсненню, забезпечить належну реалізацію принципів законності і невідворотності кримінальної відповідальності

2013-10-16

Правовые системы всех стран не существуют изолированно. Они взаимодействуют друг с другом, ведут нескончаемый культурный диалог.