загрузка...

Політика, політологія

Які ідеї Аристотеля зближують його з сучасними ліберальними теоріями?

Повний текст роботи з малюнками та таблицями доступний при скачуванні. Скачати
Дата введення: 2011-09-12       18 ст.

Вступ.

1. Політичні погляди та ідеї Аристотеля.

2. Порівняльна характеристика ідеальної держави Арістотеля.

3. Порівняння ідей Аристотеля з сучасними ліберальними теоріями.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Саме з іменем Арістотеля, який жив у 384–322рр. до н.е., пов'язане зародження політичної науки як окремої науки. Арістотелем була написана велика кількість праць, зокрема на політико-правову тематику в таких роботах, що дійшли до нашого часу, як "Політика", "Афінська політія", "Етика" і "Риторика".

Арістотель зробив спробу всесторонньої розробки науки про політику. Політика як наука в нього тісно пов'язана з етикою. Арістотель розрізняє два види справедливості: розподіляючу та зрівнюючу. Розподіляюча справедливість означає поділ загальних благ за заслугами, пропорційно внеску того чи іншого члена суспільства у спільну справу. Тут можливий як рівний, так і нерівний розподіл відповідних благ. Зрівнююча справедливість базується на арифметичній рівності, причому сферою застосування цього принципу є область цивільно-правових угод, відшкодування шкоди, покарання. Головним висновком з етичних досліджень Арістотеля, що має суттєве значення для політики, права і законодавства, є положення про те, що політична справедливість можлива тільки між вільними і рівними людьми, які належать до одного спілкування і мають на меті самозадоволення, самодостатність (автаркію). Тобто, політична справедливість є принципом політичної форми влади.

Держава, за Арістотелем, виникає природним шляхом для задоволення життєвих потреб, але мета її існування — досягнення блага людей. Держава, у порівнянні з сім'єю та поселенням, — вища форма спілкування, в якій і завдяки якій всі інші форми людського спілкування досягають своєї мети і завершення. Держава — це достатня для самостійного існування сукупність громадян. А громадянином, згідно з концепцією Арістотеля, є той, хто може брати участь у законорадчій (законодавчій) та судовій владі даної держави.


1. Політичні погляди та ідеї Аристотеля

Кожній формі держави відповідає своє поняття громадянина, свої підстави наділення того або іншого кола осіб сукупністю громадянських прав. Форму держави Арістотель характеризує, як політичну систему, яка уособлюється верховною владою в державі. З огляду на це, форма держави визначається кількістю правлячих (один, небагато, більшість). Крім того, розрізняються правильні і неправильні форми держави: у правильних формах правителі мають на меті загальне благо, в неправильних — тільки своє особисте благо. Трьома правильними формами держави є монархічне правління (царська влада), аристократія і політія, а відповідними неправильними формами є — тиранія, олігархія і демократія. В свою чергу, кожна форма має кілька видів, оскільки можливі різноманітні комбінації формотворчих елементів.

Найбільш правильною формою держави Арістотель називає політію. Це така форма держави, в якій править більшість в інтересах загального блага. Політія, за Арістотелем, є своєрідним поєднанням олігархії і демократії, їхніх кр

ащих сторін, будучи вільною від недоліків і крайнощів двох останніх. По суті, арістотелівська політія означає не тільки особливу форму держави; вона, одночасно, є теоретичною конструкцією політичної форми влади взагалі. У цьому аспекті вона служить своєрідним еталоном для реально існуючих державних форм і критерієм для визначення рівня їхньої політичності або неполітичності, відхилення від норм політичної справедливості.

Право, за Арістотелем, є нормою політичного спілкування людей. "Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування", — підкреслював Арістотель у своїй праці "Політика". Право характеризується Арістотелем також як рівність, але, відповідно до його трактування справедливості, ця рівність не абсолютна, а відносна, оскільки люди не рівні за своїм достоїнством.

Право, в цілому, як політичне явище Арістотель називає "політичним правом". Це, зокрема, означає неможливість існування неполітичного права, а також відсутність права в неполітичних (деспотичних) формах спілкування, суспільного устрою і правління. Причому, політичне право, за Арістотелем, "частково природне, частково умовне. Природне право — те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того чи його визнають, чи не визнають. Умовне право — те, яке спочатку могло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість втрачається. Тобто, Арістотель не зводить всього права до права, створеного шляхом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що, хоча вся область права і змінюється, проте поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, перш за все, тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і висловлює вимоги і уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах[6, c. 37-39].

Під умовним (людським, волевстановленим) правом в концепції Арістотеля розуміється те, що пізніше стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносить приписи закону і загальних договорів. При цьому, він говорить про писані і неписані закони. Під неписаним законом, який також належить до умовного (позитивного) права, мається на увазі правовий звичай (звичаєве право).

Істотним складовим моментом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості і праву. Будь-який закон у своїй основі повинен мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення і дотримання в законі. Відхід закону від права означав би, відповідно до концепції Арістотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії. "Не може бути справою закону здійснення влади не тільки по праву, але й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права".

З політичного характеру права (природного права і закону) випливає необхідність його відповідності тій формі державного устрою, в рамках якої воно повинно діяти. В цілому, з вчення Арістотеля про різні форми правління — правильні форми і відповідні відхилення від них (тиранія, олігархія і демократія) — випливає, що всі вони, за принциповим виключенням тиранії (деспотичного правління), по суті, відносяться ним до політичної (державної) форми організації суспільного життя і правління і, відповідно, передбачають, в тій чи іншій мірі, політичну справедливість, право і закон.

Законодавство — частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу і стабілізації, таким чином, існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Арістотелем, роль констатуючого принципу для чинного законодавства, "бо порядок і є в певній мірі закон".

Політичне правління — це, згідно з Арістотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоб владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон — врівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Арістотеля, може призвести до зловживання владою і можливої тиранії.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його політична природа, ідея права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності і політичної справедливості, до розумного способу дії і поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки шляхом покарання, бо, "взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінимим засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним, при цьому, є якість самого закону. "Зрозуміло, — писав Арістотель, — що для суспільного виховання необхідні закони, а для хорошого — необхідні хороші закони".

При характеристиці політико-правового вчення Арістотеля необхідно, в цілому, відзначити, що головним для нього є пошук саме природнолюдських, а не божественно-міфічних підстав політико-правових явищ; саме в людині, в її політичній (суспільній) природі він вбачає витоки та об'єктивні основи цих явищ. Тому вчення Арістотеля є своєрідним синтезом і подальшим розвитком попередніх підходів до політико-правової проблематики. Акцентування уваги на політичній природі людини, як на об'єктивній підставі, що є визначальною для специфічних відносин і взаємозв'язку людей у сфері їхнього суспільного, політичного, морального і правового життя, є визначальним етапом на шляху розвитку світських, раціонально-теоретичинх уявлень про специфічні закономірності, що діють у цій сфері.

В історії політичних вчень жоден із значних мислителів античності, середньовіччя і нового часу не обійшов стороною творчої спадщини Арістотеля, не уникнув того, щоб прямо або опосередковано не визначити своє ставлення до вчення Арістотеля[8, c. 31-34].


2. Порівняльна характеристика ідеальної держави Арістотеля.

Система поглядів, викладених в Арістотеля більш розгорнута та доведена до кінця, ніж у Платона. В працях Арістотеля (на відміну від Платона) погляди на державу не закінчуються на побудові якогось найкращого державного ладу, він розглядає основні принципи функціонування держави, описуючи при цьому декілька типів як позитивних, так і негативних, на його погляд політичних систем.

Виходячи з усього сказаного та проаналізованого вище, можна сказати, що проект Платона, описаний у “Державі” цілком утопічний і нездійсненний на практиці. Неможливо зробити державу абсолютно єдиною, тобто усуспільнити усю власність, скасувати інститут родини і т. д., не можна змусити правителя віддати свого сина в землероби, якщо він не виявиться здатним для несення тягаря влади. Так само не можна змусити вельмож добровільно розступитися і звести на трон безрідного орача тільки тому, що він за своєю природою створений для керування державою. Усе це було б можливо, якби держава була побудована на засадах справедливості [1; с. 36].

Арістотель пішов шляхом критики Платона та його праць. Це, звичайно, легше. Він уміло довів неспроможність платонівської держави: “Корінну помилку проекту Платона треба вбачати в неправильності його основної передумови. Варто вимагати відносної, а не абсолютної єдності як родини, так і держави: держава при постійному підсиленні єдності перестає бути державою. Адже за своєю природою держава є сукупністю елементів, що її складають. Якщо ж вона прагне до єдності, то в такому випадку з держави утвориться родина, а з родини - окрема людина!” [3, с. 43]. Арістотель критикує Платона за те, що останній стверджував, що “у зразково організованій державі дружини повинні бути спільними, діти - теж, та й усе їхнє виховання повинне бути спільним.” З критикою Арістотеля не можна не погодитись. Якщо ми простежимо розвиток цієї “ідеально організованої держави”, то можна буде побачити, що діти, які не знають своїх батьків, і їх розпусні батьки стануть не ближче, але навпаки далі один від одного. Позбавлені батьківського виховання діти не будуть виховані в шануванні старших, а дорослі, що позбавлені родини, будуть виявляти безсоромність. Усі будуть жити за принципом: “Я - людина - мірило всіх речей”, - за принципом морального релятивізму софістів, проти яких так боровся сам Платон. Ми також погоджуємося з Арістотелем, що виступав проти пропозиції Платона усуспільнити всю власність. “До того, що складає предмет володіння дуже великого числа людей, додається менша турбота. Люди піклуються більше про те, що належить особисто їм; менше піклуються вони про те, що є спільним. Крім усього іншого, люди виявляють недбалість по відношенню до інших.” Знов ж таки Платон домігся того, чого зовсім не хотів. “Держава” Платона, яка побудована на протиріччях, являє собою зразок утопічного проекту [1; с. 47].

“Політика” Арістотеля містить в собі не тільки критику Платона й інших проектів. Погляд на ідеальну державу в Арістотеля менш утопічний, ніж платонівський, але не тому, що він описував державний лад, який міг би бути втілений на практиці, а тому, що він більш обережний ніж Платон. Якщо Платон описував всі сторони життя у своїй ідеальній державі дуже детально, то Арістотель обмежується лише загальними зауваженнями типу: “як було б добре, якби було так.” У його трактаті безліч сполучень “повинно бути”, “повинні бути” тощо. Проте ніде немає вказівки, як зробити так, щоб все це здійснилося в житті. Деколи ця умоглядність Арістотеля доходить до абсурду. Територія повинна бути “важко доступна для вторгнення, але мати зручні виходи”; громадяни за природою “повинні бути розумними та мужніми” і т.д. тоді виникає запитання: що робити правителю, якщо його держава знаходиться в легкодоступній території або, що ж робити, якщо піддані цієї держави не є “сильними та мужніми”? на це відповіді так і не знаходимо. “Політика” Арістотеля - це лише рецепт, що виписаний на прекрасні ліки, які здатні вилікувати усі хвороби та пороки хворого суспільства. Але найголовніший недолік полягає в тому, що подібних ліків взагалі немає, так само, як і немає ідеальної держави.

Але чому вийшло так, що ні один з цих великих та видатних філософів не домігся поставленої мети? Відповідь може бути неоднозначна, але можна сказати точно, що держава, що не живе за законами справедливості, не може примиритися із загальнолюдськими, справедливими, чи якщо треба, божественними істинами. У кращому випадку між цими істинами буде завуальоване протистояння, у гіршому - відкрита боротьба, що поведе державу у прірву, а справедливість - до тимчасового зникнення, тому що в громадянській війні немає місця чесності та справедливості.

Арістотель писав: “Людина за своєю природою є істотою політичною, а той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин живе поза державою, - або недорозвинена в моральному сенсі істота, або надлюдина.” А надлюдина, в розумінні філософа, скоріше всього це мудрець, порівняний з цією людиною. Цей мудрець самодостатній, і щоб не трапилося, сприймає все як належне у стані відмови від мирських благ. Образ одержує поширення й у християнстві у вигляді праведників та святих [4; с. 33]. Такі люди знаходяться на ступінь вище за інших, тому що завжди живуть за законами справедливості, але не за встановленнями держави, що легко фабрикуються правителями. Хотілося б, звичайно, щоб таких людей, а саме таких “надлюдей” було якомога більше, а якби всі стали подібними, то зникла б і потреба в апараті придушення - державі. Проте, - це ще одна утопія, така ж недосяжна, як і сама ідеальна держава[2, c. 42-44].


3. Порівняння ідей Аристотеля з сучасними ліберальними теоріями

Розкриваючи роль політики в суспільному житті, Арістотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага: справедливості. Інструментом політики є держава, а державним благом - справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Походження політики Арістотель визначає як розумну практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіду, вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини, чуттєві прагнення якої стихійні і руйнівні. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею. Звичайно, держава зобов'язана своїм існуванням суб'єктивним життєвим потребам людей. Але лише держава забезпечує повністю розквіт особи, тому що за природою людина - істота суспільна. Звідси Арістотель твердить, що суспільство передує особі.

Проведена ж Арістотелем аналогія між суспільними класами і окремими системами одного організму становить передумову політичної концепції солідарності, співжиття різних соціальних спільностей, заперечуючи боротьбу в суспільстві. Концепція солідарності, політична доктрина поміркованості передбачали, що демократія може успішно функціонувати тільки за умови, якщо зможе опиратися на середні верстви суспільства.

Головне завдання політичної теорії Арістотель бачив в тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Класифікація форм управління державою в «Політиці» здійснюється по двох критеріях: за кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою Арістотель вважав: монархію, аристократію і політію, а неправильними - тиранію, олігархію і демократію. І хоча сам перелік форм управління державою не оригінальний, нове в теорії Арістотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм управління до двох основних - олігархії і демократії. їх породженням або змішуванням виступають всі інші різновидності влади. В олігархії - влада належить багатим, а в демократії - незаможнім, неімущим. Олігархія посилює існуючу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно зрівнює багатий і простий люд. Міркування про демократію і олігархію Арістотель зводить до розуміння соціально-станових суперечностей, що визначають розвиток рабовласницької держави. Та симпатії Арістотеля все ж на боці політики - змішаної форми управління державою, що виникає з поєднання елементів олігархії та демократії. Економічну основу політії становить лад, де переважає власність середніх верств населення, соціальну основу - власники землі. Політичний лад характеризується поєднанням олігархічних і демократичних форм і методів здійснення влади. Арістотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну і розподільну[1, c. 26-28].

В Арістотеля такі науки, як етика і політика становлять собою єдиний комплекс — "філософію про людське", в центрі якої діяльність і поведінка людини. Вищим благом людини, як зазначав Арістотель у '"Нікомаховій етиці", є щастя. Останнє полягає в діяльності душі по реалізації чеснот. Для безперешкодної реалізації чеснот необхідні (хоч і недостатні) певні зовнішні блага — здоров'я, багатство, соціальне становище тощо. Чесноти, які реалізуються в розумній діяльності, Арістотель поділяє на етичні і діаноетичні (інтелектуальні). Етичні чесноти становлять собою середину між двома протилежними пороками: мужність - між відчайдушністю і боягузтвом; самовладання — між розбещеністю і бездушністю (нечулістю); лагідність — між гнівливістю і незворушністю та ін. Сутність же інтелектуальних чеснот полягає, за Арістотелем, або у відшуканні істини ради неї самої, або у встановленні норм поведінки.

Політичні погляди Аристотеля відрізняються від аналогічних поглядів Платона більшою гнучкістю, реалістичністю, оскільки він орієнтувався на форми соціально-політичного життя, які історично склалися в Давній Греції. На думку Арістотеля, поліс належить до природних утворень, і люди від природи є політичними тваринами. Він виступав проти радикальних штучних змін суспільства. Основним завданням держави, за Арістотелем, є виховання у громадян моральних чеснот. Замість станової диференціації соціальних функцій громадян Арістотель пропонує вікову: молоді виконують військову функцію, а старі — дорадчу, власне політичну. Фізична ж праця і торгівля — це справа рабів. Арістотель виступав за такий державний устрій, який є чимось середнім між олігархією і демократією, за державу, в якій поляризація бідних і багатих знімалася б переважанням заможних середніх класів[3, c. 35-37].

Таблиця: кількість правителів і мета правління За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних - лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними - тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак. Найкращою формою правління є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. У звичаях це – поміркованість, у майні - середній достаток, у правлінні - середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів - багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.

Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону.

Неважко переконатися, що за кожним ужитим в Аристотеля політичним терміном криється цілком конкретний зміст. Філософ прагнути зробити свою схему гнучкою, здатною охопити всі різноманіття дійсності. Приводячи в приклад сучасні йому держави й оглядаючись на історію, він, по-перше, констатує існування різних різновидів усередині окремих видів державного устрою, по-друге, відзначає, що політичний лад деяких держав поєднує в собі ознаки різних державних устроїв і що існують проміжні форми між царською і тиранічною владою - аристократія з ухилом в олігархію, політія, близька до демократії та ін. Велику увагу Аристотель приділяє питанню про державні перевороти. Його міркування про причини переворотів у державах з різним устроєм багато ілюструються прикладами їх давнього і зовсім недавнього минулого. Тією же особливістю відрізняється виклад його поглядів на способи запобігання переворотам і збереження тих чи інших видів державних устроїв.

Підводячи підсумки нашого міркування про "середній" лад в міркуванні Аристотеля, можна зробити висновок: політія, "середній" державний устрій, опорою якого повинні служити громадяни середнього статку, представляла для Аристотеля не тільки теоретичний інтерес. Покладаючи надії на македонського царя, Аристотель вважав, що має підстави дивитися на свій умовно зразковий лад як на майбутнє грецьких полісів[5, c. 43-45].

Дві останні книги "Політики" містять виклад проекту найкращого державного устрою, при якому громадяни ведуть щасливе життя. Твір таких проектів не був нововведенням у часи Аристотеля: у філософа були попередники, теорії яких розглядаються в другій книзі "Політики". Як видно зі слів Аристотеля, а також з добре відомих нам творів Платона, автори проектів, не дуже піклувалися про практичне здійснення своїх пропозицій. Подібні проекти не задовольняли Аристотеля. Викладаючи своє вчення про ідеальний лад, він виходить з того, що в цьому вченні не міститься нічого нездійсненного.

Передумовами створення зразкового, найкращого поліса, згідно з Аристотелем, є визначена кількість населення, визначені розміри території, зручне положення відносно моря. З числа повноправних громадян виключаються ремісники і торговці, тому що спосіб життя тих і інших, стверджує Аристотель, не сприяє розвитку чесноти, а щасливим життям може бути тільки життя у відповідності з чеснотою. Організація землеволодіння повинна забезпечити громадянам їжу й у той же час можливість дружньо надавати свою власність у користування іншим громадянам. Усьому цивільному населенню варто брати участь у сіситіях, тобто суспільних трапезах. Особливе значення надається в "Політиці" шлюбним законам, що повинні бути спрямовані на те, щоб народжувалося нормальне у фізичному розумінні молоде покоління. В останній книзі містяться докладні розпорядження, що стосуються виховання майбутніх громадян. Погляди Аристотеля з цих питань знаходяться в тісному зв'язку з його ідеалами суспільного устрою.

Ідеальний державний лад, описаний у "Політиці", у цілому близький до того, який у попередньому викладі названий аристократичним. Відповідно до Аристотеля, повноправні громадяни ведуть у такому полісі спосіб життя, що сприяє розвитку чесноти а, отже, що забезпечує державі щасливе життя.

В часи Аристотеля поліс переживав важку кризу, симптомами якого були запекла соціальна боротьба усередині грецьких міст-держав і різкий поділ останніх на демократичні і олігархічні, - сам Аристотель констатує той факт, що в більшої частини полісів спостерігається або демократичний, або олігархічний лад. Відносячи той і іншої до числа "неправильних" і в той же час бачачи у полісі вищу форму людського об'єднання, Аристотель повинен був шукати вихід з положення, що створилося. На його думку, грецькі поліси, нездатні установити в себе й в інших полісах вироблений спосіб правління, могли сподіватися вийти з тупика, в який вони потрапили, тільки завдяки допомозі ззовні. Та ж сила (македонський цар), що виявиться здатним установити належні порядки в самій Елладі, як думав Аристотель, допоможе грекам розселитися в колишніх володіннях перських царів, заснувати там нові поліси з безумовно зразковим, що володіє всіма бажаними властивостями, державним пристроєм.

Аристотель, звичайно, бачив ті величезні політичні зміни в світі, що відбувалися в сучасну йому епоху, але вони цікавили його лише в тій мірі, у якій вони могли впливати на подальшу долю найвищої, з його погляду, політичної організації - грецького поліса[9, c. 33-36].


Висновки

Аристотель як античний філософ залишив яскравий слід у світовій науковій спадщині. Значною заслугою залишається створення ним науки, яку він назвав етикою. Вперше серед грецьких мислителів він основою моральності зробив волю. Аристотель розглядав вільне від матерії мислення як верховне начало в світі - божество. Хоча людина ніколи не досягне рівня божественного життя, але, наскільки в його силах, він повинен прагнути до нього як до ідеалу.

Гуманізм Аристотеля цілком відрізняється від християнського гуманізму, згідно якого всі люди брати, тобто, рівні перед Богом. Аристотелівська етика виходить з того, що люди не одинакові за своїми здібностями, формами діяльності і ступеню активності, тому рівень щастя чи блаженства різний, а в деяких життя може виявитись загалом нещасним.

Етика і політика Аристотеля вивчають одне і теж питання - питання про виховання доброчинців і формуванні звичок жити доброчинно для досягнення щастя, доступного людині в різних аспектах: по-перше - в аспектах природи окремої людини, по-друге - в плані соціально-політичного життя громадян. Для виховання доброчинного способу життя і поведінки однієї моральності не досить, необхідні ще закони, що мають примусову силу.

Погляди Арістотеля (384-322 рр. до н. є.) викладені головним чином у працях "Політика" та "Афінська політія". У центрі вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом - із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей.

Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують.


Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

4. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

5. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

6. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

7. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний слов-ник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

8. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

9. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

Скачати

Схожі роботи